стрічка

Втратити все: сім'я з Чернігова про досвід вимушеного переїзду в Луцьк

30 Вересня 2022, 18:00
Сім'я Марії 7181
Сім'я Марії

Війна прийшла в життя кожного українця. Історія 23-річної Марії Котеленець сповнена постійним пошуком безпеки та важкими спогадами про обстріли. Вона з сім’єю втратила своє минуле життя — російська ракета зруйнувала все, що було «до». А зараз у Луцьку доводиться починати все заново. Героїня ділиться досвідом з першого дня війни і до сьогодні: споминами успішної втечі, а також успіхами та розчаруваннями у відносно спокійному Луцьку.

Сім’я Марії складається з чотирьох людей – вона, мама, молодший і старший брати. Вони з Києва, але перед війною жили в Чернігові.

   24 лютого: як все почалося

«Ми були вдома, не знали що робити насправді. О 7 ранку ми почули три вибухи і загула сирена. Дезорієнтація. Сусіди сказали: почалась війна», - звертається до спогадів Марія.

Мама з братами хотіли виїхати відразу в село Жуківка, а дівчина - залишитися в місті. Вона була вперто переконана, що з їхнім будинком нічого не станеться, що ця війна ненадовго і ЗСУ дадуть гідну відсіч ворогу. Її рідні цю впевненість не розділили і почали шукати спосіб виїхати, але речей багато з собою не брали, головне – документи і продукти. 

«У місті ми побачили паніку – черги до банкоматів, продукти з прилавків моментально згрібали. На щастя, вдалося купити хліба. Пам’ятаю, як брат був п’ятдесятим у черзі і забрав останню чорну буханку», - згадує дівчина.

Розповідає, що вокзал не працював, єдина можливість виїхати – на таксі. Зловити машину було важко, тому почалася метушня. До того ж почали ширитися чутки про те, що моста на виїзд з міста уже немає, хоча на той момент це ще не було правдою. 

Нарешті вдалося знайти добродія, який довіз їх до мосту. Втім, їхати далі не погодився. Перед мостом уже стояли наші військові. Вони не зупиняли людей, але попередили, що ті мусять взяти на себе відповідальність за свій вибір, адже міст у будь-який момент можуть підірвати. 

«Знаєте, цей міст здавався вічністю, вічністю, у якій я відчувала лише страх і паніку. Та ми були не одні, багато людей так само вирішило ризикнути. Ще в той момент я оглянулася на поля довкола міста і помітила, як багато людей виїхало просто в поле автівкою. Дехто з палатками, аби не лишатися в місті. Перейшли міст ми успішно, дійшли 6 кілометрів до села Куличівка і аж там нас забрав дядько на машині у Бакланове», - розповідає Марія.

Перша зупинка на дорозі до безпеки

Відчути родинний зв'язок у цій важкій ситуації сім’я Марії не змогла: дружина дядька їх вигнала. Тому довелося піти до бабусі, з якою давно не спілкувалися, та вона прийняла - без усяких запитань і відмовок.

Відпочити хоч трохи і зняти напругу родині не вдалося, бо почалися обстріли сусіднього села - майже через поле від будинку, в якому зупинилася сім’я дівчини. 

«Це було найстрашніше: усвідомлення, наскільки близько це відбувається і будь-якої миті вогонь вже може бути біля мого будинку. Багато часу ми просиділи в підвалі. Цікаво, але мій дідусь зробив у ньому запасний вихід. Як він пояснював: а раптом війна. І я так довго думала і про те, як він міг це вгадати, і про те, яка я йому вдячна, адже у найстрашніших думках і сценаріях цей запасний вихід давав надію, що ми виберемся», - переповідає Марія.

Секунда, щоб зрозуміти, наскільки близько смерть ходить біля тебе

28 лютого був перший і дуже сильний обстріл Бакланова. До того сім’я дівчини лише чула сусідні обстріли, але невдовзі вони дійшли вже й сюди. На той час постійно були напоготові, спали вдягнуті, щоб відразу спускатися в підвал. Чули вибухи, чули літаки. Згадує, що коли наче все стихло, хотіли виходити. 

«Не знаю, що це було, але я відчула, що треба зачекати ще. Як ви розумієте, інтуїція не підвела. Почався дуже сильний обстріл. Тоді я справді злякалася, сильніше притиснула кота до себе і лише могла спостерігати за реакцією рідних. Старший брат запанікував, а мати навпаки завмерла. По відчуттях це тривало недовго, може, хвилину. Але коли звуки стихли, страх не минув, тіло уже не могла контролювати», - пригадує героїня.

Наважилися вийти лише тоді, коли почули, що до сусідів приїхала машина наших військових. Будинок був цілим, лише розбита шибка та осколок в стіні. Вранці вже було більше видно наслідки – багато руйнувань, деякі хати знищені, вибиті вікна, а в городі – два розірвані снаряди. 

«За деякий час приходить розуміння того, що звикаєш: обстріли не викликають вже такого сильного страху. Ми навіть навчилися орієнтуватися по звуках, з якого боку вони йдуть та яке село обстрілюють», - каже Марія.

Героїня продовжує згадувати, що через деякий час знову почалося пекло, вони майже не покидали підвал. Вона пам’ятає один випадок, який закарбувався у пам’яті. 

«Я вийшла на вулицю, дивилася на дорогу, як проїжджала машина, і в цей момент з літака її підірвали. Вона злетіла в повітря на моїх очах. Секунда – і її немає. Секунда, щоб зрозуміти, наскільки близько смерть ходить біля тебе», - пригадує дівчина.

Герої перед моїми очима

Оповідь торкнулася ще одного важливого дня. Каже, що якось вони чули як поряд бомбили Лукашівку, але мали вийти по хліб, бо він був рідкістю. Дівчина теж запам’ятала на все життя як пролітала ракета в цей момент над ними. 

Вона сховалася та побачила, що якийсь маленький хлопчик не зреагував і просто закляк на місці. Розповідає, що в той момент вразила героїчність хлопця-військового, який не розгубився і накрив дитину своїм тілом. Каже, що тоді зрозуміла, що в хлопця є своя сім’я, діти, але він готовий рятувати інших. На щастя, ракета пролетіла далі.

«Цей випадок змусив мене знову діяти, шукати безпечніше місце для своєї родини. Постійно чути як трусяться наші шибки, надіятися, що прилетить не в нашу хату, чути довкола вибухи – нервів уже не вистачало. До цього звиклося, але легше, звісно, не було. Коли ми знайшли машину, навіть виникли сумніви: чи варто їхати, а чи не робимо ми помилковий вибір, що буде далі… У цей момент я відчула сильну відповідальність за сім’ю і спонукала таки покинути Бакланове і їхати на нашу дачу до Жуківки», - мовить героїня.

  Дорога з молитвою

«Їхали ми не у спокої, вибухи і обстріли не припинялися, все було прекрасно чути. Пам’ятаючи ситуацію з підірваною машиною на моїх очах, єдине, що я могла в дорозі – безперестанно молитися, щоб нас не спіткала аналогічна доля», - говорить Марія.

В той момент Бог став єдиною надією для сім’ї. До того ж двічі машина ламалася, вони залишалися посеред дороги і прислухалися – чи не летить літак. Посеред поля бачили розбиті машини, і знову боялися, щоб це не сталося з ними. Але добралися благополучно.

Війна, що йде назирці

В Жуківці тихо не було, вибухи було чутно, але не так близько, більш приглушено. Безпека відчувалася трошки більше, розказує Марія. 

«З поля я бачила рідний Чернігів, з якого валив дим, особливо, коли горів «Епіцентр». Часто небо було світлим серед ночі – його освітлювали пожежі та вибухи. Три дні ми були у відносному спокої, а потім обстріли знову наблизилися до нас. Таке відчуття, ніби скільки не втікай, війна йде за тобою назирці», - згадує дівчина.

Знову було чутно і ракети, і літаки, але як мінімум, шибки не вилітали, тому сім’я могла хоч трохи відпочити і більше спати. Можливо, там би залишилися, але Марія хвилювалася за психічний стан мами, яка постійно була на голках. 

«Я досі рада, що ми тоді поїхали з Бакланова, бо після того обстріли тривали три дні, і люди не виходили з підвалів. Потім військові евакуювали повністю все населення. На щастя, людських жертв не було, лише руйнації», - ділиться дівчина.

Комусь війна, а комусь і мати рідна 

Як тільки підірвали міст до Чернігова, пригадує дівчина, з харчами стало важче. Військові часто роздавали свої харчі з сухпайків, ділилися всім, чим могли. 

«Ми їздили велосипедом  6 кілометрів в інше село, щоб купити продукти. Черги за хлібом були величезними, його не завжди вистачало», - каже Марія.

Щоб продуктів вистачало на всіх, була запроваджена видача порціями на сім’ю. Але Марія стверджує, що це не зупинило спекуляції. За її словами, завдяки знайомствам одні сім’ї отримували більше, ніж їм було потрібно, а іншим не залишалося нічого. «Пам’ятаю, завезли печиво, ціна якого була 150 гривень за кілограм. Це просто наживання на людях. Нам пощастило, що ми мали гроші і могли купувати продукти і все необхідне. Також в селі намагалися обмінюватися тим, що в кого є, хто мав корову – роздавав молоко», - розказує Марія.

Минуле стало попелом

«16 вересня я зайшла подивитися новини – і перше, що побачила: нашого будинку немає. З мого вікна йде дим. Я розумію, що там згоріло абсолютно все наше минуле. Це і спонукало якось рухатися далі. Ми хотіли виїхати закордон, щоб вже нарешті добратися до повної безпеки», - ділиться дівчина.

29 березня – початок сторінки у Луцьку

В Луцьк приїхали 29 березня. Залишатися там наміру не мали., Знайомий обіцяв допомогти з виїздом закордон, але по приїзду і знайомий кудись подівся, і плани змінилися.

«Вокзал. Холодно і морозно. Повне розгублення. Але на вокзалі були гарячі лінії для біженців. Додзвонилися. Знайшли житло в гуртожитку. Нарешті ми мали де відпочити з дороги, зігрітися та заснути не під звуки вибухів, а в тиші», - ділиться спогадами Марія.

Розповідає, що на той момент вони були геть обезсилені, адже від початку війни так нормально і не спали. Іронічно, але в цей вечір, коли вони прибули в Луцьк, якраз був удар по нафтобазі. Розповідає, що цей вибух вони навіть не чули, настільки втомлені були, уже не було сил сприймати реальність.

Через деякий час сім’ї допомогла благодійна організація Волинський обласний центр соціально-психологічної допомоги. Їм дали гарну кімнату і все необхідне.

Безпека VS моральний тиск

«Знаєте, коли ви сидите під обстрілами, то все одно, яка музика грає в плейлисті. Тому що ви всі в одній ситуації на межі смерті», - каже дівчина.

Саме тому Марію прикро вражають місцеві люди, які вірять у дезінформацію про «поганих переселенців». Перший неприємний випадок з дівчиною стався, коли на неї в магазині накричав чоловік за те, що вона купила пельмені «По-сибірськи» українського виробника. Він аргументував свою злість тим, що Сибір – це росія, тому не можна вибирати такі пельмені. Марія промовчала у відповідь, щоб не розпочинати сварку.

Також переселенців у Луцьку часом звинувачували у тому, що тепер громадський транспорт став більш заповненим.

«Багато людей вважають, що ми отримуємо від держави золоті гори. Хоча коли ти втратив все, ті гроші не значні, їх хватає, щоб купити мінімум – одяг, взуття, адже ми приїхали майже без нічого. Люди не розуміють, що у нас було все, а зараз – нічого, і ми в цьому не винні. Але попри все ми живі, це головне. Краще залишитися живим, але без нічого, ніж згоріти в тому будинку», - ділиться Марія.

Бували й випадки, коли місцеві мешканці звертали надмірну увагу на сім’ю дівчини через мову, тому що сім’я звикла говорити суржиком, а будь-яке російське слово у Луцьку сприймалося в штики.

Дівчині образливо було чути та фейки про те, що саме волинські військові гинуть на фронті, а всі чернігівські чоловіки повтікали за кордон. Марія навіть не розуміє, хто може такі чутки вигадувати.

Життя продовжується

Надалі сім’я ще зверталася в благодійний фонд «Милосердя» від церкви Тавіта. Там теж дуже сильно допомогли. Зокрема мама Марії змогла працевлаштуватися, а для дівчини там надали психологічну підтримку. Також фонд допоміг влаштувати операцію на апендицит для Марії. 

Зараз дівчина на шляху до отримання роботи за спеціальністю. Родина збирається поки що залишитися тут, бо за  кілька місяців життя в Луцьку їм вдалося  трохи повернути своє минуле життя і тепер вони намагаються стати на ноги. 

Але поки що Марія не почувається як удома саме через натрапляння на негативне ставлення деяких місцевих мешканців до переселенців. Не у всіх людей вдається знайти розуміння. 

Зокрема, критично до біженців, які не завжди говорять українською мовою, ставиться старше покоління. А от однолітки, з якими спілкувалася Марія, її підтримують та з розумінням сприймають ситуацію. 

«Загалом по приїзді я відразу старалася перейти на чисту українську мову. Не через тиск, а з поваги. Я розумію, що Західна Україна більш україномовна, тому саме з поваги я прийняла таке рішення. Проте таке враження, що цього не достатньо», - говорить Марія.

Тому дівчина  звертається до всіх місцевих мешканців з проханням зрозуміти обставини, через які переселенці змушені були змінити своє місце проживання, адже це війна вигнала їх із власних домівок. 

«Чесно кажучи, у нас досі страх планувати майбутнє. Боюся ще раз пережити втрату всього. Але працюємо над цим, звикаємо у Луцьку», -  не втрачає оптимізму Марія.

Цей матеріал створено завдяки ГО «Інтерньюз-Україна» у межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю [назва медіа] і не обов'язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.

Коментар
08/12/2022 Четвер
08.12.2022
07.12.2022