А тепер танцюймо!

17 Жовтня 2023, 20:57

4306

«Взуття на річці Дунай» – меморіал на честь євреїв, які загинули в Угорщині під час Голокосту

Мене до глибини душі вразила книга психотерапевтки Едіт Еви Егер «Вибір», яку я прочитала нещодавно.

Під час ІІ світової війни Едіт пережила концтабір Аушвіц, нацисти вбили її батьків і коханого.

Сімʼя Егерів жила в Угорщині, де була одна з найчисельніших єврейських спільнот. Сестра Едіт проживала якраз в Будапешті, коли нацисти почали депортацію угорських євреїв.

«Взуття на річці Дунай» – меморіал на честь євреїв, зокрема і деяких родичів Едіт, яких у 1944 – початку 1945 року вбили угорські солдати, члени угорської нацистської партії «Схрещені стріли», які співпрацювали з Гітлером.

Людям наказали стати на набережній і зняти черевики. Їх розстріляли, а тіла скинули у воду. Декого звʼязували, щоб не витрачати багато патронів…

Як пише у передмові до книги американський психолог, автор відомого «стенфордського тюремного експерименту» Філіп Зімбардо, якось вони приїхали до Будапешта, де Едіт мала читати лекцію перед великою аудиторією. Вони відвідали синагогу, меморіал Голокосту і цей памʼятник на березі Дунаю. Упродовж дня жінка ставала все тихішою.

Зімбардо почав сумніватися, чи не буде їй складно виступати після таких болісних спогадів.

Але Едіт вийшла на сцену. І вона не говорила про смерть і жахіття, які їй довелося пережити. Вона почала з історії про доброту, про героїчні вчинки, які, як вона нагадала, стаються щодня, навіть у пеклі.

«Чи це не дивовижно? — сказала вона. — Найгірше виявляє в нас найкраще».

А наприкінці закликала всіх: «А тепер танцюймо!».

І сотні людей вибігли до неї на сцену. Музики не було, але всі танцювали, співали й обіймалися, щиро святкуючи життя.

В Україні кожного дня гинуть люди — військові та цивільні. Не так давно російські ракети вбили 50 мирних людей на Харківщині. Немає таких слів, якими можна було б передати той біль, з яким стикаються родини загиблих.

Але дивлячись на це взуття на березі Дунаю, я пригадала Едіт Еву Егер і її танець життя. І думала про те, що біль нікуди не зникне, скільки б часу не пройшло. Але є щось більше за біль.

Є ЖИТТЯ, яке треба жити за тих, кого більше немає. Жити за двох, жити за всіх. На зло всім ворогам. Пройде багато років, і їх не буде, як Гітлера й інших вбивць. А ми будемо — жити, святкуючи це життя.

Тому що українці знають його ціну, як і євреї. Вони знають це, як ніхто.