Дружба довжиною у 70 років: два випускники луцької школи №1 потоваришували на все життя

Володимир Баб’яр та Євгеній Дорошенко познайомилися ще у школі. У 1955 році в Луцьку.

З того часу навчалися і працювали у різних містах, далеко один від одного, але міцну дружбу зберегли до самої старості. У цьому, жартував Євгеній, і секрет – мовляв, якби жили ближче, то вже б не дружили.

Ми зустрілися із ними ще у 2023 році. Тоді вони по-доброму піджартовували один над одним, пригадували молоді роки, були в гарному гуморі.

На жаль, Володимир Нестерович помер у квітні минулого року. Тож ця історія залишиться на згадку про їхню дружбу. Довжиною у 70 років.

Читати також: Путіна не пробачу: історія херсонця Володимира Баб’яра, який будував кораблі і пережив окупацію росіян

Радянське дитинство 

Євгеній Дорошенко народився у Полтаві. Там пережив німецьку окупацію.

Щодо свого козацького прізвища каже, що справді в його роду були козаки.

«Мій дід не був кріпаком, він працював у Полтаві машиністом на локомобілі – це такий паровий двигун, який молотив збіжжя. А його батьки, хто були, я точно не знаю. Але, думаю, що були козаками, бо на землі не працювали», – переконаний він.

Євгеній Дорошенко/ Фото з особистого архіву

Згодом родина переїхала у Яготин. Згадує про такий випадок, який яскраво ілюструє радянську дійсність.

У школі хлопчик був талановитим юним техніком і зробив іграшкову парову машину (дідові гени дали про себе знати), з якою його висунули на виставку в Москву. 

«Тільки п'ять людей із району відправили на цю виставку в 1954-му році. Але, щоб виїхати, я йшов у сільраду брати спеціальну довідку про виїзд у Москву. У мене ця справка є дотепер. 

До 1961 року селяни не мали паспортів. Кріпаки були. Не можна було просто взяти і переїхати в місто. Діяла навіть спеціальна постанова уряду, яка забороняла брати селян на роботу на заводи. Отаке життя було в Радянському Союзі», – розповідає.

Також пригадує, що селянам потрібно було платити за дерева у садах. 

«До війни це ще було. Вимагали платити як податок. Якщо є корова або порося – також треба було здавати м'ясо, масло, молоко. Але ж податок платять із виробу, із продукції, а дерево? Але плати і все. Тому люди просто вирубували свої сади», – пригадав Євгеній Дорошенко.

Пізніше його батька відправили до Луцька – на будівництво цукрового заводу.

«Ми приїхали сюди, то я в десятий, уже випускний, клас пішов до першої школи. До половини десятого класу довчився, і мене зробили секретарем комсомольської організації. До нового року я говорив тільки українською мовою. А після, як вибрали секретарем, перейшов на російську. Тоді так треба було, а як же інакше?», – розповідає про тодішні реалії.

Євгеній Дорошенко з батьками/ Фото з особистого архіву

А Володимир Баб’яр народився на Холмщині. Після Другої світової їхню родину, як і тисячі інших українців, звідти депортували. Спочатку вони опинилися в Запоріжжі, потім – у Луцьку.

У восьмий клас уже пішов у луцьку школу №1. 

«Де от із цим чудом зустрілися. Ми з одного року, тільки що він на 10 днів старше мене. І каже все життя «пацан» на мене. Тому що я ж молодший», – жартував Володимир Баб’яр про їхнє знайомство. 

Володимир Бабяр/ Фото з особистого архіву

Здружила мама Оксани Забужко

Чоловіки пригадували, що якраз в 1950-х роках у Луцьку об'єднали в школах навчання дівчат і хлопчиків. Бо до цього були школи, де навчалися окремо лише хлопці або тільки дівчата. 

«Тоді були не просто класи для хлопців і дівчат окремо, а взагалі школи. №5 була російська чоловіча, а №8 – російська жіноча. Перша була українська чоловіча, а третя, що на вулиці Ковельській, – українська жіноча», – стверджують однокласники.

Класним керівником у їхньому класі була Надія Обжирко, мама Оксани Забужко. Вона викладала українську мову та літературу. 

«Надія Яківна дуже любила українську мову і писала вірші. А її чоловік, Степан Забужко був викладачем Луцького педінституту і справжнім українцем. Самі вони з Києва. І вона, і він. У сталінські часи чоловік був репресований. Потім у Луцьку через це його почало переслідувати КДБ. І в 1968 році вони втекли назад до Києва», – пояснює Володимир Баб’яр.

Надія Обжирко-Забужко (знизу посередині) із своїм класом на зборі металолому

Їхній клас був дуже дружнім. Якось класна керівничка захворіла, і учні цілим класом ходили її провідувати. 

«Вона жила по Волі, тоді це була вулиця Леніна, у комунальній квартирі. Ось цей загальний коридор і дві їхні кімнати – як зараз пам'ятаю», – діляться спогадами.

Надія Забужко народила доньку Оксану в Луцьку вже після того, як вони закінчили школу.

«Надія Яківна народжувала доньку разом із нашою однокласницею Лесею Горбатюк, у 1960-му році. Для нас вона здавалася «старою дівою». Їй тоді було десь 34, по-моєму. Така вона дуже інтелігентна була. І зачіску мала дуже цікаву, я навіть таких раніше і не бачив. Видно було, що київська дама», – пригадує Євгеній Дорошенко.

Надія Обжирко-Забужко

Разом із ними в класі також навчалася майбутня перша директорка Волинської обласної бібліотеки для юнацтва та дружина волинського поета Петра Маха – Марія. 

«Ми дружили найбільше в класі вдвох, і ще був товариш Іван Іванович. Нас намагалася згуртувати втрьох і здружила, я прямо скажу, наша класна керівничка Надія Яківна. Вона товаришувала із завучкою школи №3 Катериною Іванівною. І вони запрошували нас на танці у третю школу, що тоді була дівчачою. Ми прийшли і стоїмо під стінкою, бо не вміли танцювати. То Катерина Іванівна, пам'ятаю, по черзі брала і танцювала з нами, а потім комусь із дівчат передавала, щоб було веселіше», – пригадують.

Учні школи №1 на першотравневій демонстрації

Дружба через тисячі кілометрів і десятки років

Школу обоє закінчили на відмінно, Володимир отримав золоту медаль, а Євгеній – срібну.

Перший поїхав навчатися будувати кораблі у Миколаїв, другий – вступив до Львівської політехніки на електромеханіка. Але, хоч дороги розійшлися, друзі зв’язків не втрачали.

Дорошенка після Львова посилають працювати в Казахстан, у місто Семипалатинськ, на цементний завод, який збудували на німецькі репарації. 

На той час це було найбільше підприємство у місті, а він – один електрик на всю область, який мав вищу освіту. 

Семипалатинськ відомий тим, що тут збудували ядерний полігон, на якому за часів Союзу випробували понад 500 атомних бомб.

• Довідково: Семипалатинський ядерний полігон у Казахстані – перший ядерний полігон у СРСР і один із найбільших полігонів у світі. Регіон зазнав великої шкоди, кількість онкохворих у прилеглих населених пунктах у два рази вище, ніж у середньому по країні.

Тут Євгеній знайшов свою дружину і повернувся до рідного Луцька вже з нею.

«Вона приїхала разом зі мною. Можна сказати, я її врятував. Бо всі родичі дружини не доживали навіть до шістдесяти років», – каже він.

Євгеній Дорошенко/ Фото з особистого архіву

У Луцьку почав працювати на електроапаратному заводі, який тільки нещодавно збудували (у 1962-1963 роках, – ред).

«У 64-му році в Казахстані я купив машину. А в нас тут, на електроапаратному, всього три машини було – у директора, в одного майстра і в мене. «Москвич-403». На той час то була добра машина, тому що ми ж іншого нічого не бачили», – зізнається чоловік.

А Баб’яр після університету працював на суднобудівному заводі в Херсоні – і будував, і ремонтував, і продавав кораблі. 

Одружився, спочатку як молодий спеціаліст мешкав у гуртожитку.

«Пам'ятаю, як мене обікрали, як я у тебе в гуртожитку ночував. Я приїхав на машині, яку в Казахстані купив, ми пішли в ресторан. Приходимо, двері привідкриті – обікрали. Херсон — то був найбільш «вороватий» город», – каже Євгеній. 

«Ні, Миколаїв. Принаймні, в Херсоні не змушували хлопчиків, які попадалися, сірниками міряти ширину дороги», – заперечує Володимир Нестерович. 

Згодом його підвищили до начальника цеху. Доводилося працювати із сьомої ранку і до дев'ятої вечора. 

«Це правда, тому що я приїжджав до нього і спав у машині внизу. Сплю, а він стукає у вікно. Сім годин ранку, літо, тільки сонце встало. Куди? А я вже на роботу пішов», – додає Євгеній.

Він також був начальником передового цеху на заводі, тільки у Луцьку. 

Євгеній Дорошенко, 2023 рік

У Дорошенка з дружиною народилося двоє синів, а у родині Баб'ярів – двоє доньок.

Попри те, що в обох добре склалися професійні кар'єри, обоє отримали трикімнатні квартири, за радянськими часами не ностальгують. 

«Коли я вчився у Львові, то нам не можна було носити вузьких штанів. Доводилося розрізати їх знизу, щоб зробити такий кльош. «Совєти» – то таке страшне було. Постійний контроль. Так, там був порядок, давали квартири. Але тільки тому, що люди працювали. Не дай Бог було жити в той час», – переконаний Євгеній Дорошенко.

Євгеній Дорошенко (другий справа)

Після повномасштабного нападу Росії на Україну Володимир Баб'яр вісім місяців прожив в окупованому Херсоні, де 11 листопада 2022 року зустрів українські Сили оборони.

А потім виїхав до рідного колись Луцька, де вже були його донька з онуком.

А Євгеній Дорошенко на деякий час поїхав за кордон, у Німеччину. Але телефонували один одному постійно.

«Кожен день із Гамбурга дзвонив мені по вайберу», – підтверджує Баб’яр.

На прощання запитую, у чому секрет такої довготривалої 70-річної дружби.

«Рідко зустрічаємося, тому і так. Якби були ближче – то вже не дружили б», – жартома відповіли Володимир та Євгеній, друзі на все життя.

Євгеній Дорошенко та Володимир Бабяр/ Фото з особистого архіву

Євгеній Дорошенко та Володимир Бабяр, 2023 рік