Микола з Франції: як француз вивчив українську, покохав українку й спростовує російську пропаганду
-
-
>
-
>
-
>
2455
Француз Ніколя Імберт самостійно вивчив українську та навчає зараз українців французької мови. Він щиро любить та підтримує Україну у війні, яку розпочала Росія. А його сторінка в інстаграм Nico.de.france, де розмовляє українською, має вже майже 40 тисяч підписників.
Хоча на запитання, чим пояснюється така його любов до нашої країни, хлопець одразу з посмішкою відповідає: «Це не через дівчат!», але саме українка стала його коханою дівчиною та нареченою.
Як француз Ніколя опинився в Україні, як йому самостійно вдалося опанувати українську та чому він так полюбив нашу країну, хлопець розповів для видання Район.Життя.
Далі – його розповідь від першої особи.
Чому Україна?
Це не через дівчат (сміється – авт.). Звичайно, я не можу сперечатися з тим, що у вас дуже гарні дівчата, тому що моя наречена є українкою. Але перша причина була пов'язана з написанням докторської дисертації, тому що за освітою я політолог і релігієзнавець.
Я пишу про зв'язки між політикою і релігією в пострадянському просторі. Три роки тому, коли треба було обрати тему докторської дисертації, мені здалося, що було б дуже цікаво дослідити делікатне та суперечливе релігійне питання в Україні.
Переконаний, усі ці розділення між ПЦУ та УПЦ МП були пов'язані з війною ще до повномасштабного вторгнення. Оскільки всі православні церкви дуже прив'язані до культурної ідентичності, політики люблять використовувати релігію як м'яку силу, як інструмент впливу на народи.
Але тоді я взагалі нічого не знав про Україну. Тому, ще до повномасштабної війни, хотів спеціально переїхати в Київ, щоб зрозуміти культурний контекст. Але на заваді стала пандемія ковіду.
Перший раз я приїхав в Україну в кінці 2021 року. Але тоді ще не знав українську мову, в університеті у Франції я вчив російську. До речі, писав різні дослідження про зв'язки між московським патріархатом і державою в Росії, як Росія використовує релігію як інструмент впливу.
Коли ж розпочалася війна, то зрозумів, що говорити російською – це говорити мовою окупанта. Тим паче я занурився в історію України, подивився етнографічні карти Російської імперії кінця XIX століття, які показують, що по всій Україні й навіть ще далі – до Кубані, до Воронежа, розмовляли українською. А почали говорити російською багато етнічних українців, тому що це, начебто, щось елітне, але це просто російська пропаганда, яка діяла сотні років.
Я досліджував релігію, але також почав читати, наприклад, праці Михайла Грушевського чи Андрія Шептицького. Всіх цих дуже потужних українських героїв, які віддали свої життя за український народ. Як я міг не вчити мову, маючи ці знання, розуміючи всю ситуацію з погляду історії?
І в кінці 2022 року я почав самостійно вчитися говорити українською. Шукав людей з України й листувався з ними в інстаграмі. А потім знайшов україномовних друзів у Франції, і ми проводили багато часу разом.
Зробив тату-тризуб на честь друга з України
Мої друзі-українці дуже сміються, що першим українським містом, яке я відвідав, був Житомир. Чому Житомир? Тому що звідти була одна дівчина, в яку я закохався.
Далі я був на Новий рік 2022 у Києві. І там познайомився з одним поліцейським із Бучі. Ми дуже з ним потоваришували. Але 1 березня того ж року, після нападу Росії, він зник безвісти у Бучі. Досі немає про нього ніякої інформації.
Тому я зробив цей тризуб у пам'ять про мого друга В'ячеслава. Це дуже світлий хлопець, йому було всього 23 роки (на очі Ніколя навертаються сльози – авт.).
Коли розпочалася повномасштабна війна, я настільки вболівав за Україну, що хотів іти воювати. Я навіть розповів про це своїм студентам. Розплакався, попросив, щоб вони за мене молилися.
Але в останній момент мій знайомий, французький легіонер, який жив в Одесі, відмовив мене. Він сказав, що оскільки у мене немає військового досвіду, то краще залишатися у Франції та допомагати біженцям.
Погрози від росіян
Але я почувався винним через те, що не пішов. І тому в березні 2022 року все одно поїхав в Україну – разом з іншими французами привіз медичне обладнання для Львівського військового госпіталю.
Потім усі свої вечори проводив у центрі біженців у Парижі, допомагав із перекладом, адже на той час я знав російську мову.
У мене була сильна депресія через війну. І щоб якось розрадити, до речі, я про це ніколи не розповідав, я займався хакінгом – ночами зламував російські сайти. Мені навіть вдалося зламати один проросійський сайт про Донбас, він не працював декілька днів. Боже, це була така перемога для мене!
Але оскільки я почав дуже сильно в інформаційному просторі розповідати про війну, історію, про те, чому все брехня – що розповідає Росія про Україну, росіяни почали мені погрожувати.
Писали погрози у WhatsApp, скидали фото ножа. Говорили: «Ми знаємо, де ти живеш, і тебе знайдемо». Якісь пропагандисти написали мою адресу в інтернеті. І тому з питань безпеки я тимчасово виїхав з Парижа на південь Франції.
Nico.de.france
Оскільки до війни я вже викладав французьку, то подумав, чому б мені не завести сторінку в інстаграмі, де з моїми елементарними знаннями української буду говорити про французьку мову. І ця сторінка лише за один рік вистрелила на 36 тисяч підписників.
Я просто розповідав про свою історію з українською мовою, і всі відео без реклами отримували великі охоплення, тому що багато українців їх поширювали. Але справжній вибух стався, коли я опублікував сторіз, де розплакався, тому що справді переживав за Україну. І багато українських ЗМІ це опублікували.
Але є ще один важливий нюанс. Мої відео – завжди якісь прикольні, завжди з гумором розповідаю про французьку мову. Я роблю це спеціально. Тому що українці, коли відкривають свої телефони, бачать постійно жахливі новини. А я хочу як француз принести їм щось приємне, щоб люди посміхнулися, навіть у таких складних обставинах.
Українці мені дуже часто кажуть, що їм дуже приємно бачити іноземця, який дійсно любить Україну і шанує українську культуру. Але також є багато історій, коли українці, які народилися в російськомовних сім'ях, мені пишуть: «Ніколя, завдяки вам я перейшов на українську».
Я не засуджую російськомовних людей в Україні, але стараюся своїм прикладом показати, що можна з легкістю перейти на українську. Я знав російську, але вивчив українську за півтора року, навіть не живучи в Україні. Тим більше вивчив самостійно, без вчителя, лише через спілкування.
Я показав, що коли ти любиш українську культуру, то тоді перейти на цю солов'їну мову виходить природно.
Найцікавіше те, що зараз я не розумію російську. Я забув, справді забув! І це добре.
Переглянути цей допис в Instagram
Знайшов наречену-козачку
Ще раніше у мене була дівчина з Чернівців. І вона мені надіслала українську народну пісню – «Несе Галя воду». Я слухав її протягом 10 годин. Щось мене зачепило у ній дуже сильно. Але тепер я розумію, чому.
А з моєю нареченою, її звати Юля, познайомилися в інстаграмі.
Вона із селища Талалаївка на Чернігівщині. Через війну виїхала у Швейцарію. Оскільки живе у французькомовному кантоні, була змушена вчити французьку. І тоді підписалася на мою сторінку.
Вона філологиня болгарської та української мови, робить контент про українську мову, і тому я теж підписався на неї. Саме у її відео я дізнався про чергування певних звуків, діалекти, про історію української мови й про історію репресій української мови.
Спочатку ми просто листувалися. Пам'ятаю, я ще її запитав, а в тебе є хлопець? Вона сказала так, і я такий, ну добре.
А через деякий час сказав, що її хлопцеві пощастило. А вона така – а того хлопця вже немає. І тоді я запросив її на побачення зі мною. Вона відповіла, що їй треба подумати. Козачки, вони такі, себе цінують, і треба їхню увагу якось заслужити (усміхається – авт.).
Через місяць, якраз на Новий рік, ми зустрілися у Ліоні. Ми одне одного знайшли й після цього вже не розлучалися. Дуже кохаємо один одного і плануємо вінчатися.
Переглянути цей допис в Instagram
Тому я приїхав в Україну, щоб просити благословення у її мами. Мама благословила. І тепер моя квіточка чекає на мою пропозицію. Все, більше не скажу (знову усміхається – авт.).
З її мамою ми швидко знайшли спільну мову, бо я віруюча людина і вона також.
У моїй родині немає таких глибоко віруючих, і коли я був підлітком, то дуже страждав через це. Хоча дуже люблю свою сім’ю, але мені було важко саме в цьому питанні. Тому дуже радий, що з мамою своєї дівчини я зблизився через віру.
Знайомство з її родиною пройшло взагалі добре. Лише коли вони почали говорити про різні ягоди, то я взагалі нічого не розумів.
До речі, це дуже смішно, моя мама знає декілька українських слів. І коли я пишу латинським алфавітом, наприклад, «Галина», але у французькій мові не вимовляється буква «г» на початку слова, то вона каже «Аліна». Або «хліб», а вона каже «ліб». Але мама дуже шанує те, що я роблю. І вона бачить, скільки в мене любові до українців.
«Це ви Микола з Франції?»
Коли мені було 15-16 років, я читав багато різних французьких філософів – Декарта, Канта, Гегеля, нашого письменника Альбера Камю. У юному віці я собі ставив дуже екзистенційні питання. І віра в Бога сама по собі прийшла у мою душу і голову.
У своєму житті я пройшов різні випробування. Усілякі злочини бачив чи навіть пережив у церкві. Думаю, міг би бути першою людиною, яка могла б втратити віру через поведінку всяких різних представників церкви. Але моя віра – в Бога, а не в людей. Але без жодного фанатизму.
Хоча, знаєте, Бог може діяти навіть через інстаграм.
Цього разу ми з дівчиною приїхали у Київ дуже пізно. Але я хотів потрапити на літургію і причаститися, тож наступного ранку пішов на літургію у Михайлівський собор. Прийшов, не знаючи нікого. Бачу двох семінаристів. Кажу до них: «Слава Ісусу Христу, я француз».
Оскільки я маю церковний сан, отримав його у Франції від руки мого митрополита Константинопольського патріархату, то у будь-якому храмі повинен обов'язково носити підрясник. Тож у них, напевно, був якийсь дисонанс: що, чекайте, француз? У підряснику? Православний? Україномовний? Ні, це неможливо.
А я причастився і звернувся до Бога: «Господи, дай мені, будь ласка, дружити з семінаристами чи з хорошими людьми, які можуть мені показати тут монастир». І через дві хвилини, чуєте, один іподиякон виходить з вівтаря і каже до мене: «Це ви Микола з Франції?». Він впізнав мене, тому що бачив в інстаграмі.
Ней-мо-вірно. Я очманів, чесно.
Його звати Олег, він з Тернопільщини. Після богослужіння ми поспілкувалися і сильно подружилися, тепер молимося один за одного кожен день. Для мене це – дар Божий через інстаграм.
Переглянути цей допис в Instagram
Протягом першого року війни мені було важко: я француз, але я відчував ненависть, ненавидів тих людей, які знищують все. Я мав злість всередині себе, і це мене руйнувало. Потім зрозумів, що треба відпустити. Хай Господь це буде носити на своєму Хресті.
А я маю зосередитися на доброті, любові, на втішенні людей, які страждають. І тоді до мене повернулася божественна радість, благодать утішати інших, хто страждає. Звичайно, це дуже важко. Але треба саме всередині цієї темряви самому бути світлом.
Ця війна – духовна боротьба. Зло є, але якщо зло є, то має бути й Бог. Не випадково Україну захищає Святий архангел Михаїл, тому що це саме той архангел, який боровся з дияволом.
Бог не винен у тому, що люди вчиняють не по-людськи й впадають у великий гріх – знищити свого ближнього.
А Ісус Христос та апостол Павло говорять про це чітко: в останні часи люди будуть знищувати один одного. Але в ці дуже складні часи треба не витрачати світло, яке є всередині серця кожної людини.
Ми переможемо зло тільки через доброту серця. Ненависть – природна реакція людини на несправедливість і панування зла, коли знищують все, що в тебе є. Але є велика внутрішня перемога, коли вмієш перетворювати цю ненависть на ще більшу любов до свого ближнього, своєї Батьківщини.
Французи й російська культура
Ще до війни ми, французи, думали, що російська культура – це Чайковський, балет, Достоєвський, Рахманінов. Але коли війна розпочалася, багато французів почали думати про те, що це за люди, як можна таке робити?
Мій дідусь пережив німецьку окупацію в Ельзасі. Це район, який межує з Німеччиною. Це французький регіон, але дуже специфічний, тому що там є діалект, який дуже схожий на німецьку мову, але вони себе завжди вважали французами. Щось спільне з Донбасом, так?
Він пережив окупацію і знає, що це таке, коли тебе змушують забути про свою ідентичність. І тому він сильно підтримує Україну. Йому 90 років, а він каже, що якби був молодим, то пішов би у військо.
Але є і французи, які, на жаль, цього не розуміють. Як на мене, чому російська пропаганда діяла у Франції, один історичний нюанс, – через вплив антиамериканізму, який був у Франції після Другої світової війни. І частково через Шарля де Голля, який був дуже антиамериканським. Він тоді навіть мав зв'язки з СРСР, був першим президентом Заходу, який визнав режим Мао в Китаї.
І ця політична історія, напевно, якось несвідомо вплинула на погляди французів. Але зараз французи не підтримують Путіна. В загальному вони підтримують Україну, але не хочуть брати участь у війні напряму.
Слова президента Макрона про можливість відправлення французьких військ в Україну є дуже непопулярні серед французів, тому що всі бояться, що їхні діти тоді загинуть в Україні.
Чи Україна готова до ЄС?
Я дуже хочу, щоб Україна стала членом Європейського Союзу, але треба, щоб були радикальні зміни – не тільки на державному рівні, а також у плані менталітету людей. Будь-який українець, який хоче, щоб Україна стала членом Європейського Союзу, має абсолютно радикально засуджувати корупцію у будь-якій сфері.
Легко говорити, що влада краде гроші, але сам купуєш свій диплом і це виправдуєш. Я чув від одних друзів, що ось не хочу складати екзамен, дам ось таку суму моєму викладачу. Або щоб не чекати у черзі, даєш грошей.
Це дуже величезна проблема, тому що Європейський Союз базується на дотриманні закону. Закон є базою будь-якої демократичної країни. Україна рухається до цього, але треба з цим попрацювати, щоб всі українці розуміли, що якщо зараз Україна страждає – це частково також через корупцію. І що треба, щоб усі олігархи сиділи в тюрмі.
Треба, щоб український народ боровся і проти цих олігархів, які крадуть всі ресурси вашої дуже гарної країни, виїжджають за кордон, абсолютно без проблем живуть у Монако чи Ніцці. Треба з цим боротися, тому що це внутрішні вороги України. І тільки таким чином можна бути в Європейському Союзі.
Але є віра, що українці будуть продовжувати боротьбу проти Росії й також проти олігархів, які знищують країну зсередини.
Коли я бачу всі ваші ресурси, думаю, Боже, яка це могла б бути багата країна! Ми всі, європейці, сюди могли б приїжджати, відкривати бізнес, щоб підтримувати Україну.
Враження від Луцька
Відвідати Луцьк запросила моя студентка Галина. Я навчав її французької, а з часом навчання переросло у дружбу.
Луцьк мені дуже сподобався. Я був у вашому замку, дуже цікаво. Був у соборі, також недалеко звідси – в монастирі в Жидичині. О, це така древня історія, неймовірно.
Також я з Галиною відвідали храм, де молився князь Данило Галицький, у Володимирі, жіночий монастир у Зимному.
На жаль, я мав мало часу, але мені дуже сподобалося, що у вас стараються продовжувати історичні дослідження, щоб розуміти, яка у вас історія. І коли я бачу всі ці древні ікони, розумію, скільки їм років – це неймовірно.
