Поклади руку на серце й усміхнись: як військовий вчить людей реагувати на ветеранів з ампутаціями

14 Травня 2024, 09:30
Поклади руку на серце й усміхнись: як військовий вчить людей реагувати на ветеранів з ампутаціями 1131
Поклади руку на серце й усміхнись: як військовий вчить людей реагувати на ветеранів з ампутаціями

Євген Сивопляс –  військовослужбовець третьої окремої штурмової бригади, якому в лютому 2024 року ампутували ногу. Під час реабілітації він розпочав свій шлях в активізмі – проводить вуличні акції, які мають на меті привернути увагу людей до проблеми сприйняття військових з ампутаціями. 

Активіст має в арсеналі два плакати з написами: «Не відвертай обличчя, я не чудовисько», «Поклади руку на серце і посміхнись». Саме їх він тримає в руці, коли стоїть без милиць на центральних вулицях Луцька. Акція знайшла відгуки в місцевих жителів, які виконують прості рухи, до яких закликає Євген. Люди часто підходять до нього обійнятися і висловити слова підтримки.

Район.Життя розповідає про історію досвіду ветерана війни. Про глибинне переживання того, що з ним сталося після ампутації ноги. Як з’явилося внутрішнє відчуття, енергія та ентузіазм, аби змінити ставлення людей та світ на краще.

Від реабілітації до соціальних ініціатив

Євген родом з Чернігова, до Луцька приїхав евакуаційним потягом з Дніпра, 24 лютого 2024 року. Каже, що місто йому дуже подобається і можливо ще переконає дружину, аби сюди переїхати. Наразі проходить реабілітацію у державній установі «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Волинській області».

Під час лікування він часто на милицях виходить гуляти містом. Під час першої прогулянки звернув увагу на те, що коли його бачать люди, то опускають очі, відвертають обличчя. Така реакція перехожих його неабияк вразила і викликала внутрішнє хвилювання.

«Я виходив в місто і побачив, що люди відвертаються від мене. Опускають очі, начебто уникають контакту. І я почав про себе думати, що я якась потвора, чи прокажений. Почав ображатися на людей, що вони мене не приймають. Повернувся в лікарню і почав думати про те, що так немає бути, що потрібно це змінювати», –  ділиться відчуттями Євген.

Євген Сивопляс
Євген Сивопляс

Після цього у нього з’явилася ідея, аби відзняти своєрідний відеомеседж. Текст якого йому допомогли надрукувати у лікарні, як і записати ролик.

«Ми надрукували своєрідне повідомлення-звернення в А3-форматі на листках паперу. Написали: коли бачиш, що я без кінцівки – не опускай очей, не відвертай обличчя. Я відчуваю себе відторгнутим. Зроби жест, поклавши руку на серце і зустрінься поглядом. Твоя шана стане мені підтримкою. Я змінював плакати, стоячи без милиць, а роль асистенток взяли на себе медсестри», – розповідає ветеран.

Це був перший ролик, який Євген записав просто у залі для реабілітації. Він мав чималий резонанс та охоплення. Така соціальна ініціатива зібрала багато відгуків у користувачів мережі.

«Люди писали коментарі, що насправді усе не так. Що їм просто соромно, тому і відвертаються. Вони не знають, як правильно поводитися, аби мене вшанувати. І тоді у мене з’явилася ідея влаштовувати акції у час, вільний від лікування. Демонструвати людям один із варіантів, як це можна правильно робити», – каже Євген.

Військовослужбовець проводить таку акцію уже вдруге. Під час першого виходу він використовував лише один плакат з надписом: «Не відвертай обличчя, я не чудовисько».

Він стояв без милиць на вулиці Лесі Українки у Луцьку і тримав в руках плакат. Чимало людей підходили до нього, аби висловити свою підтримку. Обіймали та говорили слова вдячності.

«Пам’ятаю випадок, коли я стояв на вулиці, а повз мене проходив гурт дітей. Можливо, школярі з якогось класу. Очолювали дитячу колону вчителі. Вони пішли й не звернули на мене увагу, хоча діти оберталися і дивилися, видно, що їм було цікаво. Поруч якраз була одна із журналісток. Вона підійшла до вчительки про щось з нею поговорила і після цього вони всі розвернулися і по черзі мене обняли й подякували. Для мене це підтримка та заряд енергії», – щемко пригадує ветеран.

Реакції перехожих на вулиці
Реакції перехожих на вулиці

Два плакати, аби достукатися до людей

Євген дуже добре розмовляє українською мовою. Каже, що на його батьківщині, у Чернігові, розмовляв російською, як і всі його знайомі та родичі. Перейшов на українську після поранення.

«Мене везли у швидкій з пораненням. Поруч був ще побратим, який родом з Львівщини. Я тоді сказав російською, як мені боляче. А він випалив: «як ти можеш нею розмовляти після того, що вони з тобою зробили?». Після цих слів я чітко усвідомив, що більше російською розмовляти не буду», – пригадує ветеран.

Євген Сивопляс під час служби
Євген Сивопляс під час служби

Ми говоримо поки Євген перепочиває, адже запланував акцію тривалістю дві години. Він піднімається і знову стоїть без милиць і тримає плакат. Чимало людей, які проходять повз усміхаються і кладуть руку на серце. Чуйно обіймають і висловлюють слова підтримки та вдячності.

Усі його старання для того, аби підняти проблему реакції людей на ветеранів війни з ампутаціями на поверхню.

«Під час другої акції уже використовую другий плакат. Він навчає, як можна поводитися, коли зустрінеш людину з ампутацією на вулиці – покласти руку на серце і посміхнутися», – каже активіст.

Для Євгена реакції та підтримка людей – своєрідна винагорода. Вона надає йому сили боротися далі, знати, що це працює, що потрібно не зупинятися, а продовжувати. А ще посилює його віру в те, що люди щирі та уважні, їм просто потрібно допомогти у їхній несміливості.

Нещодавно активіст розпочав відвідувати луцькі школи, встиг побувати у двох закладах. Ветеран спілкується з дітьми й розповідає, як реагувати на військовослужбовців з ампутаціями. Також активіст демонструє і плакати, якими користується під час своїх акцій.

Євген під час зустрічі з учнями
Євген під час зустрічі з учнями

Про те, що надихає і майбутні плани

«Мене надихає історія. А саме – УПА, Роман Шухевич. На мою думку, він був талановитим організатором, який вмів поєднувати в собі багато функцій, багато напрямів. Це невичерпне джерело, яким можна надихатися. Саме з його завзятої й наполегливої праці. Дух, який вмів боротися», – розповідає Євген.

Наступну акцію він планує проводити у відеоформаті. Готується, аби йти центральними вулицями Луцька з плакатом, а позаду йтиме відеооператор, який буде знімати реакції людей. Хочуть відслідкувати реакції 1000 людей, а тоді дати їм оцінку. Підтримують ініціативу і лікарі, у яких Євген проходить реабілітацію.

«На мою думку, найсвідоміші люди в нашій країні це – наші військовослужбовці. Бо вони знають ціну, коли поруч гинуть або калічаться побратими, залишаються пораненими. Вони розуміють цю вартість і вони відчувають і знають, де саме є проблеми. Хочу, щоб до мене долучалися інші ветерани з ампутаціями. Я запрошував колег з госпіталю, але вони відмовилися», – каже активіст.

Він додає, що робота повинна бути з обох сторін – те тільки у сприйнятті людей, але ще потрібно працювати з військовими з ампутаціями, аби вони «не закривалися».

«З владою поки комунікацій не було. Розумію, що це початок і мені просто потрібно не зупинятися, а йти далі. Щоб я міг знайти однодумців, небайдужих, які будуть разом зі мною «лупати скелю». Малими кроками будемо йти до змін. Особисто у собі я відчуваю цю готовність», – впевнений Євген.

Він каже, що до цього процесу потрібно долучати й громадськість. Бо навіть маленькі акції сприяють тому, щоб люди звернули увагу на цю проблему, адже її часто не визнають.

«Це наче має відбутися саме по собі, хтось має це зробити. Досить байдуже ставлення. Люди зосереджені на особистому житті, на власних справах. Я вбачаю для себе: народитися, бути корисним, померти й залишити у спадок кращу країну, світ. Тому і хочу спрямовувати час і зусилля на вирішення соціальних проблем. Готувати для військових місце, коли війна закінчиться і вони усі повернуться з війни й щоб суспільство було до цього готове», – підсумовує Євген.

Наразі це лише ідея, але не мета його життя. Активіст поки тестує, чи така ініціатива приживеться, адже поки не знайшов однодумців та не налагодив комунікацій з людьми, які хотіли б продовжити його справу в інших містах.

Йому хочеться, аби до акцій долучалися небайдужі люди, можливо і «цивільні», але за підтримки військових. Проте увагу потрібно звернути саме на людей з ампутаціями та поширити ініціативу.

Інколи у словах Євгена відчувається сум, бо він не до кінця впевнений в тому, що людей, які його підтримають, знайдеться багато. І в нього з’являється думка, що це буде працювати, поки він цим буде займатися.

«Можливо, долучаться громадські організації, які можуть підтримати ініціативи, які пов’язані з безбар’єрністю. Можемо зробити спільний проєкт», – планує майбутнє Євген.

 У ставленні до людей з інвалідністю маємо відійти від інфантильності

В Україні продовжує існувати негативне ставлення до інвалідності. Як на міжособистісному рівні, так і на більш структурному – суспільному. Часто інвалідність сприймають як проблему, відповідно це відображається як у ставленні один до одного, так і в діях влади, у документах, які приймають.

Про це говорить Юля Сачук – активістка, захисниця прав людей з інвалідністю, голова громадської організації «Fight For Right».

«Багато політик, попри те, що вони налаштовані полегшити або нормалізувати життя людей з інвалідністю, не враховують, що дуже важливим компонентом є саме ставлення – рівний до рівного. Під час війни людей з інвалідністю стає більше, але ми не маємо розглядати цю ситуацію лише у світлі проблеми. Людина через це не змінюється, не стає іншою, а залишається цілісною. З тим самим іменем, бажаннями та мріями», – каже правозахисниця.

Юля Сачук
Юля Сачук

Читайте такожКожна людина – цінна: як лучанка Юля Сачук стала лідеркою у боротьбі за права людей з інвалідністю

І додає, що попри те, що життя таких людей змінюється, потрібно навчитися ставитися до них на рівних. Не думати про те, як можна приховати або не бачити інвалідність, а як сприяти в тому, щоб вони жили повноцінним життям.

Юля Сачук звертає увагу й та не, що потрібно відійти від своєрідного інфантильного ставлення. В розумінні, що людей з інвалідністю не потрібно шкодувати, відкуплюватися грошовими подачками. Адже їм це не потрібно, бо можуть отримати ці послуги в інших відповідних організаціях.

«Маємо розуміти, що якісна політика щодо інвалідності здатна змінювати повсякденне життя. І тут на рахунок обійняти, посміхнутися, не відвертати погляд – так. На рахунок якоїсь іншої допомоги дуже варто думати, чи буде вона доречною. Не бійтеся запитати саму людину, чи їй це потрібно. Уявити, чи могли б ви запропонувати таке людині без інвалідності. Не поводитися як з дитиною теж важливо, не проявляти надто свій жаль або сум, якщо він виникає. Це лише ваше сприйняття інвалідності й уявлення того, що відбувається з людиною. У неї можуть бути абсолютно інші емоції», – наголошує активістка.

Позбутися інфантильності означає – не ігнорувати. І це є першим кроком до сприйняття. Потрібно спілкуватися з людиною і якщо вона захоче, то сама розповість про свої потреби.

Кожен з нас може читати, слухати, вчитися. Юля зауважує, що зараз є чимало ветеранів і ветеранок, які розповідають про те, як вони отримали інвалідність, як вони її прийняли і як живуть з нею. Для того, аби дізнатися більше, можна долучатися і до роботи організацій, які займаються захистом прав людей з інвалідністю.

Важливо зауважити, що інвалідність не є проблемою, якщо суспільство буде діяти злагоджено, ставитися з повагою та розумінням один до одного, усвідомить, що життя продовжується і воно може бути чудовим.

 

 

 

 

Коментар
26/05/2024 Субота
25.05.2024
24.05.2024