«Ми розуміли, що хлопців вбивають, а зробити нічого не могли». Історія переселенки, яка, втікаючи від війни, потрапила в окупацію

Півтора місяця в російській окупації провела Катерина Свиридова із Маріуполя. Вивозячи дітей від війни в Запорізьку область, жінка й подумати не могла, що опинилася там в облозі. Прийшовши у рідне село Каті, окупанти розграбували ферму її брата, а самі оселили в літній кухні батьківського господарства.  

Своєю історією жінка поділилася із журналістами видання Район.Рівне. 

Такої війни ніхто не чекав

Катерина Свиридова родом із Запорізької області. Кілька років тому разом із сином переїхала до Маріуполя. Тут вдруге вийшла заміж, народила донечку. Жінка працювала вчителькою історії в одній із місцевих шкіл. Паралельно викладала на безкоштовних курсах із вивчення української мови для повнолітніх маріупольців.

Жінка дуже добре говорить українською мовою. Таку саму бездоганну вимову мають і діти. Посміхаючись, переселенка пояснює, насправді російською на сході та півдні України російською говорять лише у великих містах. В селах та селищах послуговуються українською. Так, із суржиком, проте не російською. До того ж, розповідає Катерина, після 2014 року все більше людей стали вивчати українську й використовувати її у спілкуванні. 

«Я дуже пишалася, що мені пощастило влаштуватися на роботу саме в цю школу. Директорка Руслана Карнаушенко була патріоткою. Ми відзначали всі національні та патріотичні свята: День створення УПА, День козацтва, День вишиванки, Незалежності… Уроки проводили українською. До мене доходили чутки, що насправді не всі директори в місті мали таку позицію – були й ті, хто намагався всидіти на двох стільцях», – розповідає Катерина.

Жінка пригадує, коли в суспільстві заговорили про те, що росія готує війну проти Украни, маріупольці на ці новини реагували досить виважено.

«Всі розуміли, що певний наступ буде, проте ніхто не очікував такого масштабу. Всі думали, що це буде щось подіне до того, що відбувалося в 2014-2015 роках. Тоді  наші військові зуміли втримати місто. Тому ніхто особливо не боявся повторного наступу, вірили, що місто втримають. Ніхто не очікував, що росія залучить авіацію, важку зброю, що це все матиме настільки жахиві насідки. Саме тому до 24 лютого в Маріуполі ніхто й не думав про виїзд», – продовжує співрозмовниця.

Приблизно так вважала й Катерина. На той час її чоловік був за кордоном на роботі. Розуміючи, що в найгірший момент допомоги не буде звідки чекати, все ж вирішила вивезти дітей до мами в село.

Маріуполь Катерина Свиридова покинула 20 лютого.

Кілька годин через село їхала колона російської техніки

Село, де живе мама Катерини, розташоване за 70 кілометрів від Маріуполя. 24 лютого 2022 року родина прокинулася від того, що рано вранці жінці подзвонив батько чоловіка з Луганської області. Сказав, що прифронтову зону, де він живе, почали сильно обстрілювати.

«Він не знав, що ми покинули Маріуполь, тож зрадів, що встигли виїхати. Я поговорила з ним, умикнула телевізор.  Розумію, що війною охоплена чи не половина країни. Досі не можу забути ці кадри. Я звикла вже, що міста Донецької й Луганської областей обстрілюють, але що Київ бомбили – стало шоком», – ділиться емоціями Катя.

У рідному селі нашої героїні до початку березня було тихо.

2 березня у селі на Запоріжщині вимкнули  телебачення, інтернет, світло. Люди опинилися в повній інформаційній ізоляції.

«Насправді, це було дуже важко емоційно. Ми переживали, що з Києвом – захопили його чи ні, що взагалі відбувається в країні. Чомусь Київ був орієнтиром, що буде далі – якщо встоїть столиця, втримається й країна Бо ж взагалі ні з ким не можна було зв’язатися. Так ми пробули до кінця березня», – продовжує жінка.

Російські війська з'явилися у Катіному селі 8 березня. О шостій ранку люди прокинулися від сильних пострілів.

«Як тільки вимкнули комунікації, ми зрозуміли, що на краще годі сподіватися. Підготували льоха, занесли туди одяг та їжу, свічки, ліки… 8 березня почалися обстріли. Важко було зорієнтуватися, куди та звідки цілять. Ми ніколи не чули такого. Стріляли години дві. Хоча будинки всі залишилися цілими. Мабуть, що «гатили» вони при в'їзді в село, щоб людей залякати. Бо ж українських військових на той час у нас не було», – стримуючи сльози, переповідає співрозмовниця.

Обстріли припинилися так само раптово, як і почалися. Коли стихло, молодший брат Катерини зважився виглянути на вулиці. Тоді й побачив, як через село їхала колона російської військової техніки.

«Ця колонада рухалася приблизно з години 10 ранку до обіду. Три години без упину йшов воєнний караван. Вони пройшли – і повне затишшя. На дворі ні душі. Ми піднялися з льоха, нашвидкуруч зготували теплої їжі. Тільки сіли обідати, як через село знову почали їхати танки», – продовжує Катя Свиридова.

Цього разу танки їхали через село близько години, втім пострілів не було. Тому Катерина з дітьми вирішила піднятися з льоху до хати, аби зігрітися.

Щойно зайшли в дім, знову почалася незрозуміла стрілянина. Стріляли з автоматів. Виглянувши у вікно, люди побачили, що вулицею їхали танки, з обох боків яких йшли російські солдати й розстрілювали все навмання. Гатили по вікнах, парканах, техніці... Поранили кількох людей. 

Затим танками окупанти заїхали в кожен двір. То були кадирівці. Брудні, незграбні. Хтось взутий в гумові чоботи, хтось у кросівках. З військового одягу в них були лише бушлати.

«До нас теж прийшли. Мама вийшла, а вони так чемно: «Здрастє, можна лі у вас пєрєначєвать? Спасібо». Це виглядало ніби якесь моральне знущання. Мама дозволила їм йти в літню кухню. А що мала робити, як перед нею стояли п'ятеро з автоматами? Доки вони жили в нас, на вулицю ми з дітьми не виходили. Росіяни ж почувалися, як дома. Щоранку їхали «на завдання», а ввечері поверталися», – каже Катя Свиридова. 

***

Покійний тато Катерини Свиридової був фермером. Після розпаду колгоспів чоловік викупив одну з будівель, відремонтував та зробив там склад, зберігав сільськогосподарську техніку. Поруч завів пасіку. Після його смерті справу перейняв молодший брат Каті.

Незадовго до великого вторгнення він саме підготувався до весняної посівної, купив три тонни дизпалива. На складах зберігалося багато різних станків та запчастин до тракторів, машин. Прийшовши у село, на фермі Катіного брата окупанти облаштували собі базу. 

«Вони «вигребли» все. Злили усю соляру. З тракторів познімали акумулятори. Що не змогли вкрасти, побили. З майстерні винесли все до останньої гайки та болтика. Мама одного разу пішла туди, вернулася вся в сльозах. Каже, там навіть замітати не треба – нічого не лишилося», – пригадує маріупольчанка. 

Катя розповідає, від їхнього села до Вугледару – кілометрів з 50, в іншу сторону до Волновахи – 30. Дислокуючись у селі на Запоріжщині, бойовики щоранку їздили туди «на завдання». Місцеві ж були настільки наляканими, що без нагальної потреби з дому не виходили.  

Ще в перші дні окупації загарбники пограбували місцеві аптеки та магазини, заправки. Дістати не можна було зовсім нічого. Проте стрілянини після 8 березня тут більше не було.

«Нам було чутно, що сильні бої йшли під Волновахою. Там стріляли день і ніч. З тієї колони, яка пройшла через село, ми зрозуміли, що шансів у наших хлопців надто мало... І від цього було дуже боляче. Чули ті постріли, розуміли, що наших хлопців там просто вбивають, а ми зробити нічого не можемо. В наших там стільки техніки не було, скільки зайшло російської», – крізь сльози розповідає Катерина Свиридова.

В середині березня в окупованому запорізькому селі нарешті подали електрику.  Умикнули телебачення – російське. Добре розуміючи, що на пропагандистських каналах правди годі шукати, селяни все ж час від часу вмикали новини, щоб хоч приблизно уявляти, що відбувається в країні. 

«На той час у нас уже закінчувалися продукти, ліки в дочки. Їжею мінялися із сусідами: в нас було багато м'яса, в когось є молоко. Якось сусідка знайшла в літній кухні трохи старого цукру, склянку принесла нам. Каже: «у вас діти, нехай хоч чаю солодкого вип'ють». Хтось приносив варення. За медикаментами мама ходила в сусіднє село». – пригадує.

Зв'язок з'явився наприкінці березня. Поганий. Додзвонитися кудись було вкрай важко. Тоді Катерина стала писати повідомлення всім із телефонної книги. Питала, що відбувається в Україні? Чи окуповане Запоріжжя? Куди можна виїхати? Що з Києвом? На повідомлення мало хто відповів. Більшість її знайомих на той час були в ще гіршому становищі – вони залишилися в Маріуполі. 

«Єдиний, хто відповів – знайомий з Рівненщини. Він мене дещо заспокоїв: сказав, що Київ тримається, проте найгірша ситуація на Півдні. Дізнався, чи ходять із Запоріжжя поїзди, куди ними можна доїхати, бо ж інтернету в нас так і не було. Почувши, що ходять евакуаційні поїзди, вирішила, що таки треба вивозити дітей», – продовжує жінка.

Покинути окуповане село Катерині допоміг колишній чоловік, батько старшого сина, який жив в іншому районі Запорізької області. Зважаючи на непоодинокі обстріли цивільних автомобілів, спершу він відмовляв жінку від ідеї поїхати, казав, що окупацію в селі пережити легше. Проте Катя стояла на своєму.

«В мене хворіє дочка, тож потрібно, щоб аптека та медична допомога завжди були доступними. До того ж, мій теперішній чоловік – АТОвець, я дуже боялася, що про це дізнаються окупанти. Тож зрештою він таки погодився нас вивезти», – продовжує.

***

Окупацію Катерина Свиридова з дітьми покинули 14 квітня 2022 року. Дорога, каже, була складною. Багато блокпостів. Важко було бачити спалені міста, техніку, розстріляні будинки... Кожні п'ять – сім кілометрів стояв російський блокпост. 

«Їхні блокпости нагадували смітники, росіяни на них стояли брудні, випивші. Дивишся на них, й огида... Коли вже під'їхали до українського блокпоста, де стояли наші хлопці – плакали від щастя. Кинулися їх обнімати. В нас були шоколадки, пригостили військових. Вони такі охайні, блокпост прибраний. Одним словом, наші хлопці! Ми так раділи, що їх побачили, що змогли виїхати», – тішиться Катерина.

***

Нині жінка з дітьми мешкає у Рівному. Тут намагається будувати нове життя. Чоловік приїхав з-за кордону та повернувся до війська. Своє рішення дружині аргументував коротко: «Спочатку вони забрали в мене Луганськ, а потім – Маріуполь. Тож мені є за що мстити! Якщо їх не зупинити там, вони дійдуть до заходу України».