«Я перша захищатиму «бандерівців», бо таких людей ще треба пошукати», – херсонка, яка переїхала до Луцька

У березні минулого року при Волинському національному університеті ім. Лесі Українки запрацював розмовний клуб української мови. 

За рік клуб відвідали понад 200 людей – і переселенців, і лучан, які все життя говорили російською. Серед яких і 76-річна Тетяна Валенко, яка переїхала до Луцька з Херсона разом із сестрою Ніною у квітні 2022 року.

На жаль, зараз курси призупинили свою роботу, про це Район.Життя розповідала доцентка кафедри української мови Оксана Приймачок, яка їх вела.

Читати також: Ентузіазм закінчується: чому в Луцьку призупиняє свою роботу розмовний клуб української мови

Сестри Валенко спочатку планували виїжджати з окупованого Херсону в Білорусь до родичів, але їм запропонував зупинитися на Волині співробітник сина пані Ніни.

«Ми приїхали 21 квітня, пішли одразу зареєструватися у відділі для переселенців. І там побачили брошуру про ці курси, в той же тиждень ми прийшли й почали вчити українську», – розповідає Тетяна.

Жінка ніколи не розмовляла українською – у дитинстві жила з сім'єю в Білорусі, бо батько був військовим, потім приїхала до русифікованого Херсону. 

Хоча, пригадує херсонка, коли її батьку було 19 років, він поїхав у Ленінград вступати у військове училище. І на той момент він не знав жодного російського слова, був україномовним. І екзамени складав українською. Це був 1937 рік. 

Коли Тетяна з сім’єю приїхали в Херсон, була вже в дорослому віці. Вона пригадує, що у них вдома був шеститомник творів Шевченка... російською мовою.

Українську мову розуміла, але бували й різні непорозуміння:

«Наприклад, висіли оголошення якогось фільму "У кінотеатрі незабаром". І я запитувала людей: «А де кінотеатр "Незабаром"? Я справді не розуміла», – зізнається пані Тетяна.

Більшість її знайомих у Херсоні були російськомовними:

«Тільки моя сусідка по дачі і її чоловік спілкувалися принципово українською, вона говорила дуже красиво. Через це багато хто її називав націоналісткою».

Читати також: У Луцьку розпочалися курси української мови для переселенців, де вивчатимуть народні традиції

Сестра пані Тетяни Ніна, яка на дев'ять років молодша за неї, завдяки заняттям у мовному клубі вже повністю вільно говорить українською. А Тетяна Валенко зізнається – їй українська дається зовсім не просто:

«Для мене це так тяжко – перейти! Я працювала в проєктному інституті, займалася автоматикою. Я дуже гарно знаю математику, для мене це найлегша наука. А от філософію було важко вивчати. Так само й з мовою. І коли вдома розмовляю українською – почуваюся вільніше, а коли з кимось чужим – відчуваю боязнь, хоча в житті я зовсім не з «робкого» десятка, не знаю чому так. Найважче те, що я зовсім не знаю термінів – частин мови, відмінків».

Попри труднощі, відвідувати мовний клуб розмовної української у Волинському національному університеті їй дуже подобалося. Особливо морально він підтримував, коли вони із сестрою лише приїхали до Луцька.

«Якийсь такий настрій був хороший, тут не бомблять, не треба ховатися. Весняна погода. Ми стільки віршів вчили – Ліну Костенко, Симоненка. І з таким задоволенням, постійно просили – дайте ще, дайте ще! Було велике бажання розмовляти своєю мовою. Потім люди помаленьку стали роз'їжджатися – хто в Київ, хто куди. Але у нас є група у вайбері, де ми досі спілкуємося», – пригадує пані Тетяна.

У домі, в якому вони живуть, усі сусіди поставилися з розумінням до того, що Тетяна лише вчить українську. 

«У нас з усіма гарні стосунки. І хочу сказати, що до нас у Луцьку поставилися так по-людськи! У Херсоні до нас би так не ставилися. Якщо мені хтось щось скаже за «бандерівців» – я перша стану на їх захист, бо таких людей ще треба пошукати!», – стверджує Тетяна Валенко.

У Херсоні в них зараз нікого не залишилося, усі родичі виїхали. І хоч знайомі повідомили, що їх дім зберігся, повертатися –небезпечно.

«Там страшно навіть вийти на вулицю, бо не знаєш, коли почнуть стріляти. Хтось просто пішов по хліб – і загинув», – каже Тетяна Валенко.