«Сітки плели і чоловіки без пальців»: чим живе Луцький геріатричний пансіонат під час війни

Сьогодні у Луцькому геріатричному пансіонаті проживає 187 людей, майже 50 з яких – переселенці з Донецької, Дніпропетровської, Харківської, Луганської та Київської областей.

Усього з початку повномасштабного вторгнення заклад прийняв близько сотні вимушено евакуйованих українців. 

Журналістка видання Район.Життя відвідала заклад і побачила, що попри особисті складнощі та проблеми зі здоров’ям, мешканці геріатричного не залишаються осторонь і теж допомагають ЗСУ – роблять окопні свічки, ліплять вареники, б’ють горіхи на сухпайки, в’яжуть маскувальні сітки. Роблять все, щоб і собі долучитися до наближення нашої перемоги.

Володимир Зеленський

На вулиці нас зустрічає інструкторка з трудової адаптації Світлана Войцеховська і... Володимир Зеленський. Щоправда, не Олександрович, а Васильович. 67-річного волинянина тут так і називають – Президент.

«Скажи Президент – всі знають! І знають, що без Володі не буде роботи!», – посміхається Світлана Олександрівна.

Володимир Зеленський

Володимир підмітає подвір’я, зізнається, що любить працювати, адже сам народився і жив у селі на Горохівщині.

Світлана розповідає, що залучають мешканців і до роботи на кухні – чистити овочі, нарізати фрукти, і доглядати за садом – мають 280 молодих яблунь. 

Світлана Войцеховська

У спортзал – з намальованими губами

Найперше мене вразило ставлення працівників пансіонату до своїх підопічних – звертаються до кожного на ім’я, з відчутною повагою і теплом. 

Фахівчиня із фізичної реабілітації Ірина Борнос працює в геріатричному вже п’ять років. За цей час не одного мешканця допомогла поставити на ноги.

Наприклад, Анатолій Ходоківський відновлюється після інсульту. Він переїхав до Луцька з іншого пансіонату. Був у дуже поганому фізичному, а головне моральному стані. 

«Коли жив там, я не хотів їсти, не хотів жити взагалі. А тут навіть таких думок немає», –  стверджує Анатолій.

На питання, завдяки чому, каже, що, мабуть, атмосфера і ставлення до нього. 

«Я не пам'ятаю і дня, щоб Толік був сумний чи без настрою, завжди на позитиві», – підтверджує реабілітологиня. 

Влітку до пансіонату привезли жительку Слов’янська, у двір якої прилетів снаряд. Вона дуже постраждала від вибуху – ногу і руку складали буквально по шматочках.

«Люба була дуже пригнічена – відірвана від дома, поганий фізичний стан, самі розумієте. Я бачу її під кабінетом і кажу: "Приходьте, завтра будемо розпочинати реабілітацію, але одна умова – дівчатка ходять у зал із підмальованими губами". Хотілося її якось підтримати. Наступного разу вона так і зробила. Їй одразу чесно сказала – відновлення буде важке, болісне і тривале. Почула від неї: "Я готова працювати"», – пригадує Ірина Борнос.

Зараз жінка вже вільно рухає стопою, згинає руку і ногу. Їй зняли апарт Єлізарова і планують ще одну операцію. 

Реабілітологиня Ірина Борнос та Анатолій Ходоківський

Місяцями не бачили хліба

Після 24 лютого найперше до Луцька привезли мешканців Коростенського пансіонату, що на Житомирщині.

Потім після деокупації українських територій на Харківщині доправили переселенців із Вовчанського геріатричного пансіонату, який розташований неподалік кордону з Росією.

«40 людей звідти восени привезли. Вони там голодували, хліба місяцями не бачили. Казали, що тут їх годують, як за царськими столами. А коли їхній пансіонат розбомбили, то дехто говорив, що, мовляв, слава Богу, то не треба буде звідси їхати», – пригадує Ірина.  

Багато хто в Луцьку навчився говорити українською. У закладі є бібліотека, беруть там читати українські книжки. Руйнують свої стереотипи. Хоча не все так просто, адже російська пропаганда десятиліттями отруювала мозок українців на сході. Ірина Борнос ділиться, що працівникам доводилося проводити й інформаційну роботу:

«Спочатку переселенці на спілкування не йшли – наскільки їм це було важко. Потім помаленьку адаптувалися. Але були такі, що мені казали: "Ти ж бандерівка!". Так, і пишаюсь цим, чи у нас якісь є проблеми у спілкуванні через це? Чи ми з вами некоректно поводимося? Давайте про це поговоримо. Сіли, поговорили. О, людина вже змінила свою думку».

65-річний Дмитро Цапко разом із дружиною Людмилою приїхали до Луцька вісім місяців тому. Евакуювались із Нікополя Дніпропетровської області, коли вже почали літати ракети над головою. Вдома залишився син, він активно волонтерить. Інший син разом із сім’єю ще до повномасштабної війни виїхав до Польщі. 

Дмитро розповідає, що росіяни обстрілюють Нікополь з Енергодара.

«Я дзвоню додому кожен день і мені розповідають – сьогодні з пів четвертої до п’яти безперервно ракети падали. Вони (росіяни, - ред.) поховалися біля атомної станції, а наші не можуть їм відповісти», – каже він.

Приїхавши до Луцька, чоловік активно влився у життя пансіонату: увійшов до комісії, яка займається розв’язанням різних питань мешканців. Нещодавно вони самі організували збір коштів на ЗСУ, обійшли усі кімнати, давали, хто скільки міг – хтось п’ять гривень, хтось двадцять.

«Наша задача – молитися за наших захисників і вносити навіть найменшу лепту у спільному перемогу», – переконаний Дмитро Цапко.

Читати також: Дві історії любові з Луцького геріатричного пансіонату

Дмитро Цапко

Надійний тил

Щоденно мешканці пансіонату збираються в арттерапевтичному кабінеті. Зараз тут кипить робота із виготовлення окопних свічок, які віддають громадській організації «Волинський спротив». 

Бабусі та дідусі старанно нарізають картон, скручують його та пакують у бляшанки. Свічки старанно розфарбовують зворушливими патріотичними розписами. 

Вже виготовили понад 4000 окопних свічок.

З перших тижнів повномасштабної війни мешканці разом із працівниками ліпили вареники, пекли пироги. Відправляли їх на фронт бійцям, людям у прифронтові та постраждалі регіони. 

Інгредієнти приносили волонтери. За три дні робили по 40 відер вареників. 

Джерело фото: Суспільне Луцьк

Далі місцеві волонтери дали запит на виготовлення сухпайків із сухофруктів. Тож тепер мешканці залюбки б’ють і чистять горіхи для українських військових.

Плели маскувальні сітки, виготовляли нитки для маскувальних костюмів-«кікімор». 

«Сітки плели й чоловіки без пальців – там бородою підтримав, там культею. Лежачі різали сорочки, штани на стрічки. Як тільки почалася війна – у нас весь час якийсь рух. Щось плануємо постійно», – каже реабілітологиня Ірина Борнос, яка волонтерить і вдома – робить мазі для загоєння ран.

Жінка сміється, що у неї в телефоні більше фото з роботи, ніж з дому – чоловік із 231 фотографії нарахував лише 26 сімейних знімків.

«Тут не треба бути великим спеціалістом з десятьма дипломами. Тут треба просто бути людиною», – каже про свою роботу вона. 

Фото: Оксана Кашталян