«Наше видання стало голосом Маріуполя у світі», – журналістка Анна Мурликіна

0629.com.ua – це локальне онлайн медіа про Маріуполь, яке було створено у 2006 році. Видання відразу починалося як медіабізнес, стало першим сайтом у мережі «CitySites», що відома по всій Україні своїм бізнес-довідником.

Багаторічна головна редакторка «0629.com.ua» Анна Мурликіна продовжує свою журналістську працю, бо переконана, що поки місто існує в інформаційному просторі України, доти про нього не забувають ні в Україні, ні у світі, а самі маріупольці зберігають відчуття міської спільноти.

Журналісти видання Район.in.ua зафіксували розповіді Анни під час пресконференції українських журналістів у Вашингтоні та під час West Media Forum у Луцьку.

Анна Мурликіна під час престуру у Вашинготі

Читайте також: Що ти робила в Америці?

Наша війна почалася в 2014 році...

Наша війна почалась 24 серпня 2014 року, коли на День Незалежності України велика колона російської техніки перетнула кордон України в районі населеного пункту Маркіно. Нам в редакцію зателефонувала його мешканка.

Вона була шокована, вона кричала в трубку. Танки і бронетранспортери рушили навколо селища. Люди були в паніці. На техніці не було розпізнавальних знаків Російської Федерації, але вона їхала із території Ростовської області. 

Мешканці прикордонних сіл бачили на власні очі звідки вона заходила. Ми бачили як журналісти те ж саме, і писали, і кричали на весь світ, що це відкрита військова агресія Росії, але, на жаль, нас не чули.

З тих самих пір ми живемо на війні, і працюємо на війні, і звикли до цього. Це дуже страшна звичка. Коли ти вісім років чуєш звуки пострілів, то перестаєш реагувати.

Ми готувались до повномасштабного вторгнення, бо жили в тому інформаційному полі останні пів року точно, починаючи від перших повідомлень американської розвідки про те, що велика війна таки  буде.

Наше видання давало аналітику, публікувало експертні думки, опитувало лідерів думок всередині нашого регіону, які попереджали, але люди не вірили і відкидали цю загрозу. І ми як журналісти, і місцева влада Маріуполя, і мешканці міста — ми всі стали заручниками чотирнадцятого року.

Ми вважали, що буде як тоді, що просто постріляють і зупиняться десь на периметрі міста. Але ситуація дуже швидко змінювалась – і ми не встигли приготуватися до такої війни.

Для того, щоб евакуюватися з міста у мешканців було чотири дні. Мало хто скористався цією можливістю саме тому, що люди сподівалися, що все зупиниться.

Наша редакція евакуювалася упродовж трьох днів: з 25 по 27 лютого. Редакційне обладнання ми, на жаль, не змогли вивезти – воно було повністю знищене. Частина нашої редакції зараз воює.

Наш кореспондент Олександр Гуділін перебуває в полоні з 12 квітня. Ми маємо підтвердження, що він знаходиться в полоні, але не маємо інформації, де саме, в якій тюрмі. Ще до війни він вступив до лав тероборони. І, коли ми обговорювали, хто і як з редакції буде працювати у випадку війни, то він одразу сказав, що для нього немає цього питання.  Він захищав військовий шпиталь, не на території «Азовсталі», а на території іншого комбінату ММК імені Ілліча, і саме там потрапив у полон.

Ми зараз разом із родиною боремось за його повернення, сподіваємось, що це скоро відбудеться. Вже після початку війни до лав тероборони також вступила наша Марина Молошина.

Інша частина редакції виїхала. Хтось за межами країни, хтось взагалі полишив професію і вирішив, що це психологічно неможливо для нього, працювати в таких умовах. Малою частиною команди ми робимо те, що робили великою частиною, і тому навантаження дуже велике.

Коли в місті повністю зник зв’язок, люди мали можливість інколи виходити, вибігати, і біля вишок телефонного зв’язку «Київстар» дозвонюватись до рідних. Це були дуже короткі дзвінки, буквально декілька секунд. І я мала декілька зв’язків з людьми, які мешкали на території Маріуполя. Це була дуже цінна інформація, те що вони встигали мені дуже швидко повідомити.

Читайте також: «Після спілкування з військовими, ми впевнені у перемозі», – фотокореспондентка із Запоріжжя

«Жодного дня я не шукала підтримку, мені її пропонували»

Ми фінансувалися виключно за рахунок реклами і нам вистачало грошей. На жаль, 24 лютого бізнес, який нас фінансував, перестав існувати, тому ми зараз у зовсім незвичному для нас становищі. Зараз ми працюємо за рахунок грантової підтримки міжнародних організацій.

Я дуже вдячна нашій професійній спільноті за підтримку. Я жодного дня не шукала підтримку, мені її пропонували і казали: «Чим вам можна допомогти?»

Ще 1 березня про Маріуполь ніхто нічого не знав, ніхто нічого не казав. Місто було повністю оточене, бомбардувалося цілодобово, але навіть у зведення Генштабу цього слова не звучало. І тоді я склала для себе список іноземних журналістів, всіх з якими я контактувала з листопада, коли США почали вперше попереджати про війну і дуже багато журналістів приїхало до нас. 

Я склала цей список і почала всім по-черзі писати про допомогу, про розповсюдження інформації про Маріуполь. І я вдячна кожному з цих журналістів з цього великого списку, бо всі вони відгукнулися, і писали, і повідомляли. Протягом березня-квітня, мені здається, що наше видання стало голосом Маріуполя у світі. Завдяки допомозі наших колег, я вважаю, що трагедія Маріуполя стала відома світу.

Анна Мурликіна під час West Media Forum

Робота із аудиторією та загроза існуванню

Що сталось з нашою аудиторією? У нас була дуже велика аудиторія. І я можу з гордістю сказати, що ми були регіональним сайтом номер один на Донеччині.

Наша аудиторія складала близько 4 мільйонів унікальних переглядів на місяць. Чотири мільйони – це дуже велика аудиторія і майже половину ми втратили після початку війни, тобто зараз ми маємо близько 2 мільйонів переглядів.

Причини зрозумілі: частина людей залишається в окупованому Маріуполі і мають проблеми із доступом до сайту. Сайт блокується окупантами. Можна заходити тільки через VPN, а оскільки в місті і так дуже поганий інтернет, то це дуже складно.

Ми знаємо, що під час перетину блокпостів у березні і «фільтраційних заходів», деякі наші колишні співробітники, які не були навіть журналістами, а були, наприклад, менеджерами із реклами, отримували проблеми через колишній зв'язок з сайтом і у них навіть вимагали доступ до адміністративної зони.  

Тобто заходити на наш сайт і технічно проблематично, і небезпечно. Також ми втратили частину аудиторії через те, що коли люди виїжджають за місто, то у них починається зовсім інше життя, і вони вирішуючи зовсім інші проблеми, не пов'язані із Маріуполем.

Ми для себе поставили таке питання: «Як нам втримати дві зовсім різні аудиторії, з різними інтересами, з різними потребами?» Одна частина аудиторії за межами Маріуполя, інша частина всередині Маріуполя.

Для аудиторії, яка за межами міста ми зробили градацію. Що для цих людей важливо? Для них важливо розуміти, що відбувається всередині з інфраструктурою, з їх власними будинками, як виглядає Маріуполь.

І ми намагаємось давати цей контент: фото, відео, історії людей, які там знаходяться (вони нас інформують), побут (в багатьох там досі знаходяться родичі). Також, ми розповідаємо історії маріупольців, які влаштовують своє життя закордоном або в інших містах, починаючи  з нуля, які роблять релокацію свого бізнесу, вирішують якось проблеми, пристосовуються до нових обставин.

А також повідомляємо про правові наслідки окупації і про ті пов’язані із цим питанням рішення, які ухвалює українська влада, відслідковуємо ті незаконні рішення, які ухвалюються окупаційною адміністрацією.

В окупації залишилось не менше ста тисяч людей, тобто п'ята частина міста. Із цією аудиторією у нас є проблеми. Основний їхній інтерес – це вирішення нагальних життєвих питань: вода, світло, газ, покрівля, вікна. Вони потребують саме такої допомоги, але саме її ми не можемо їм надати.

Ми досі на анонімний телеграм канал від людей, які нам довіряють, отримаємо питання: «Коли на Східному з’явитися вода?» І я відповідаю таким людям: «Після повної деокупації міста.» На жаль, іншої відповіді для них немає.

Ми даємо загальну картину. Наприклад, я взяла інтерв’ю у людини, яка мешкає на околицях міста. Зараз у місті дуже поганий транспортний зв'язок, він просто розірваний, а місто велике, тому люди які мешкають в одній частині можуть взагалі не знати, що відбувається в іншій. Тому я просто окреслюю регіон, ареал проживання людини, а далі розповідаю: продукти, опалення, їжа. Ця інформація не може зашкодити, бо вона надає тільки загальну картину і не надає жодної персоніфікації.

Зараз мене дуже турбує питання: «Скільки ми ще можемо існувати в такому режимі?»  Нас можуть звільнити до кінця року, а можуть через декілька років. Ми не знаємо як воно буде, але я розумію, що чим довше цей термін тягнеться, чим більше людей застрягають у своєму новому житті, тим менше їм буде цікаве їхнє минуле, їхній Маріуполь для тих, хто поїхав, або український Маріуполь для тих, хто залишається в окупації.

Ми маємо досвід донецького сайту «061.ua», який релокувався в 2014 році. І от я спілкувалася із редактором цього сайту Романом Лазаренком, і він сказав, що в них була дуже велика аудиторія і до 2017 їм вдавалося її підтримувати, зараз це мертвий сайт без людей.

Я дуже сподіваюся, що ми дочекаємось перемоги до того як і з нами станеться найгірший сценарій.

Контент видання окупованого міста

Який основний меседж ми надаємо жителям Маріуполя зараз? Перше і головне – це «Україна повернеться». Ми про це говоримо у кожній новині, у кожній публікації. Вона у нас референом лунає. І дуже важливо, звісно, ситуація на фронті. Ця інформація цікава для всіх.

Читайте також: «Воду брали з ріки. Техніку росіяни знищили». Свідчення головного пожежника Маріуполя про те, як рятували місто

Анна Мурликіна у Європарламенті від час престуру до Брюсселя

Також, ми пишемо про правові ризики співпраці із окупаційною адміністрацією. Це завдання номер один, тому що ми маємо пояснювати людям нововведення у законодавстві, які були ухвалені в березні і застерігати їх.

На той момент Маріуполь повністю був у інформаційній блокаді. Люди там не знають про ці нововведення. Вчителі, які погоджуються і зараз виходять на роботу в окупаційні школи, під час спілкування кажуть, мені: «За вісім років у Донецьку нікого не покарали, тому і нам нічого не буде. У нас такі обставини, ми знаходимось у безвиході, тому ми будемо співпрацювати. Треба ж якось їсти». І вони не знають, що після 2014 року змінився закон і так як тоді більше не буде.

Окрема наша історія – це колаборанти. Ми їх шукаємо, збираємося історії і фіксуємо у спеціальному розділі, у нас спецтема є така на сайті, бо я вважаю, що непокаране зло повертається.

Одна з причин чому ми маємо такий рівень колабораціонізму зараз – це те, що після 2014 року, на мою думку, ніхто не поніс відповідальності. Навіть якщо людина, яка проводила  «референдум» і фактично закликала порушити територіальну цілісність своєї країни постала перед судом і отримала умовний термін, то це ніщо, безвідповідальність.

Тому ми вважаємо, що зараз дуже важливо зафіксувати прізвища людей, які порушують закон, співпрацюють з ворогом і перешкоджають нашому руху до перемоги.

Ну і ще розповім про один цікавий розділ, який ми започаткували в березні. Він називається: «Складні питання», бо у людей, які знаходяться на окупованій території їх дуже багато. Наприклад: «Чи буде показана лікарка, яка вийшла працювати до лікарні? Чи варто віддавати дитину в школу, якщо не було можливості виїхати? Як правильно пояснити дітям, що відбувається в країні? Чому їм варто мовчати про те, що їхні батьки підтримують Україну?» Або: «Чи варто виїжджати із Маріуполя і яким шляхом це зробити?»

На жаль, цей розділ дуже швидко стає неактуальним, адже окупанти змінюють правила виїзду.

Історія та майбутнє маріупольських медіа

90% медіа в Маріуполі належали Ринату Ахметову і зараз, коли він ухвалив рішення про закриття свого бізнесу, місто автоматично позбавило своїх ЗМІ.

І це така показова історія про те, чому нам треба перебудовувати медійну систему. Тому що Ахметов захотів – і в місті нема своїх видань.

І це критична ситуація, але вона, я впевнена, дасть поштовх розвитку нових медіа після деокупації Маріуполя. У нас в місті періодично з’являлися нові локальні ЗМІ, але їм було дуже важко конкурувати.

Ми виживали завдяки тому, що, коли ми утворились, імперії Ахметова в місті ще не було. Були декілька олігархів, які розподіляли медіа між собою. В цій конкуренції з'являлись навіть якісь ростки об'єктивної інформації, бо коли вони конкурували між собою, виплескували гору компромату, це було досить цікаво.

У 2011 році це все померло, стала тільки імперія Ахметова і у нього були дуже високі заробітки. Молоді журналісти, які закінчували університети і обирали собі роботу, вони потрапляли в такий «оазис», де майже не треба нічого шукати, де ти працюєш не стільки журналістом, скільки піарником, отримуєш велику зарплату і все у тебе добре.

І тому навіщо йому шукати якесь незалежне видання, де якісь постійні гоніння, претензії, тиск. Ці незалежні медіа відкривалися і зачинялися: вони не витримували конкуренцію.

Я сподіваюся,  після деокупації ми матимемо зовсім іншу ситуацію. Місто заживе новим життям, і медіа отримають новий подих.

***

Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України