Як ЗСУ готуються до наступу з Білорусі: розповіді волинських захисників

30 Листопада 2022, 22:25
Український воїн тренується на стрільбищі ФОТО 37966
Український воїн тренується на стрільбищі

Майже дев’ять місяців на українсько-білоруському кордоні стоять волинські захисники. Вони будували фортифікаційні споруди, окопувалися, відточували військові навички, щоденно тренувалися. Тепер – готові «вітати» ворога зі зброєю.

Про це пише «Ґрунт». 

Михалич веде мене вузьким і довгим окопом, зсередини облаштованим свіжою деревиною. Здається, що йому немає кінця-краю.

Я йду невеликими обережними кроками. Мені в цьому окопі навіть не треба присідати чи лягати: якщо зухвалий білорус вирішить розгледіти в ньому мене, то побачить хіба що маківку у шапці. Михалич, командир роти, авжеж, вищий і без шапки.

«Ймовірність є. Шансів немає», – лаконічно відповідає цей приємний усміхнений чоловік, коли я запитую про наступ з боку Білорусі.

«Це наші позиції. Такі є вздовж всього кордону з Білоруссю», – запевняє ротний.

Чорнобривці, бокс і нутрія

Густий мішаний ліс на півночі Волинської області чекає ворога. У лісі пахне грибами, і насправді ними тут всіяні мохові галявини. Щоправда, нога грибників сюди цієї осені не ступала. Хвойні узбіччя лісової дороги загородженні червоно-білою стрічкою. Там лежать міни, завбачливо приготовлені українськими захисниками на випадок ворожого наступу. Далеко в лісову гущавину не зайдеш – стоїть шлагбаум, біля нього – кремезний бородатий вояка.

Глибше в лісі, у бліндажах та поміж оборонних споруд, розмістилась 100 бригада територіальної оборони ЗСУ. Ці воїни – одні з тих, хто візьме на себе удар у випадку наступу ворога з боку Білорусі.

Сержант Гєра пропрацював у поліції 17 років. Після того, як звільнився з правоохоронних органів, виїхав на роботу до Польщі. Коли в країні почалася повномасштабна війна, чоловік вирішив повертатися. Добирався додому з Вроцлава автостопом. На другий день після приїзду вже був у військкоматі.

Гєра живе з побратимом Кримом у миловидному вагончику. Поряд – імпровізоване подвір’я. На обійсті цвітуть чорнобривці, поруч висить боксерська груша, у клітці жує картоплю нутрія. Мене пригощають гарячим чаєм та галетним печивом. 

Українські воїни навіть перед носом ворога намагаються влаштувати для себе затишок
Затишний двір біля вагончика, де воїн щось готує на мангалі

Крима викликають до штабу, а Гєра проводить мене позиціями підрозділу.

«Коли стає відомо про ракетну небезпеку, особовий склад ховається в укриття», – сержант заводить мене у невелику землянку. 

У сховку два виходи. Якщо один завалиться, то буде шанс врятуватися. Таку ж землянку облаштував собі кожен підрозділ. Споруда має захистити від авіаудару, від ракетного, мінометного чи артилерійського обстрілу. Усередині – тільки запаси води. Нічого зайвого.

Ескурсія по оборонній інфраструктурі
Воїн показує територію

Ескурсія по оборонній інфраструктурі
Територія, де живуть оборонці волинського кордону

«Якщо відбувається наступ, ми займаємо позиції в окопах, з яких можна вести вогонь», – ми крокуємо з Гєрою далі, в бік кордону. 

Окоп облаштовано для прицільного знищення ворога. Тут є позиції для ведення вогню з різного виду озброєння – автоматів, гранатометів, мінометів. 

Хлопці щодня тренуються відбивати можливу атаку ворога
Український воїн тренується на стрільбищі

«Хлопці займають позицію. Вони замасковані, зовні їх не видно, але підходить техніка – і ми її знищуємо. У нас піхотно-стрілковий підрозділ, тому озброєні в основному гранатометами. Ефективність гранатометів зараз дуже висока. Головне, щоб наших позицій не було видно», – пояснює Гєра.

Час від часу надходять дані про те, що ризик наступу з боку Білорусі зріс. Тоді військові посилюють наряди, чекають. Гєра каже, що це не втомлює, а лише зміцнює бойовий дух та підвищує загальний рівень навичок.

«Важко в навчанні – легко в бою», – жартує воїн. – «Наступає ворог чи не наступає – ми посилюємо, відпрацьовуємо різні ситуації, алгоритми дій: звідки може зайти ворог, звідки ні, як перерізати та відбити ворога, якими силами він буде наступати і які сили необхідні нам».

«А це хто?» – «Харитонівна»

Приблизна відстань до потенційного ворога, до кордону з Білоруссю – 10 кілометрів.

«Тут стоїмо ми. Трохи далі – прикордонники та ряд підрозділів, які підсилюють безпосередньо на самому кордоні», – показує на північ Гєра. – «На всіх рубежах до самого Ковеля (місто за 56 кілометрів від українсько-білоруського кордону, – ред.). Якщо одна лінія не втримає, то є друга, третя. Не буде такого, що росіяни прорвуть кордон і підуть собі далі», – запевняє захисник.

Кордон надійно укріплений не лише вглиб держави. Українське військо готове до оборони по всій лінії.

На іншій позиції ми спускаємося в окоп із командиром роти Михаличем. Ґрунт порізаний мережею укріплень. Вона нагадує довжелезну вулицю, що завертає то в укриття, то на позиції, то в чийсь робочий пункт, то в бліндаж.

«Можна працювати та жити, не піднімаючись», – захоплююся я, коли спускаємося вниз.

«Так, можна виконувати всі функції, не виходячи з окопу», – погоджується Михалич. – «Ось тут знаходиться ротний опорний пункт. Тут, – показує рукою, – на всякий випадок на ніч стоять сигналізатори. Навкруги розтяжки стоять. Ми на них не найдемо, але й сюди ніхто не зайде», – усміхається.

«А це хто?» – питаю, вказавши на білого собаку, що бігає слідом за нами.

«Харитонівна», – відповідає ротний.

Джуля Харитонівна. Її знайшли на смітнику напівживою, а захисник із позивним Харитон виходив чотирилапу. 

Воїн і чорний пес

Воїн і чорний кролик

Джуля Харитонівна і її друзі
Воїн і рудий кіт

Тварин на позиціях волинських захисників багато. Найбільше – котів і собак. Усі заопікувані, вгодовані. Кожен має свою територію. І, мабуть, також охороняє.

«Ми маємо задачу. І будемо її виконувати»

«Постріл!» –  командує юнак із позивним Механік.

«Я влучаю у противника з гранатомета», – коментує його товариш Зять, показуючи напрям пострілу. 

Військовий стає на коліно, імітує запуск, тоді обережно підводиться. Так він, гранатометник, демонструє свої щоденні тренування.

«Шайтан-труба», – захопливо коментує Механік.

«Моє місце займає інший військовий. Я спускаюся в окоп та займаю позицію, з якої знищуватиму ворожу піхоту», – інструктує далі Зять. 

А тоді й справді біжить по східцях униз і лаштується біля спеціального отвору.

Механіку – 20 років, Зятю – 25. Хлопці познайомилися в бригаді, хоча з боку здається, ніби вони давні друзі. До війська пішли добровольцями. Згадують, що без досвіду їх не хотіли мобілізувати. Але змушені були, жартують.

Таких, як вони, добровольців у бригаді близько 80%. Більшість із них прийшли до військкомату 24 або 25 лютого, поставивши на паузу своє цивільне життя.

Поряд із військовослужбовцями-новачками на позиціях перебувають ветерани. Двоє Олександрів відпочивають біля вогнища. Вони вже служили у війську під час АТО. Напередодні повномасштабного вторгнення працювали в Польщі. Але 25 лютого повернулися у військову частину, в якій служили раніше. 

«Краще їм не йти на нашу землю. Ми вже тут підготувалися, окопались, закріпились. Тут нічого доброго їх не чекає», – каже один з Олександрів. – «Тут кожен знає, чому він сюди прийшов. Те, що там (на Півдні та Сході, – ред.) роблять хлопці з ними, те саме зробимо тут з ними ми. Їх тут чекає путьовка в один кінець».

«Пакети закінчуються, хай беруть свої», – додає його товариш Олександр.

Але здоровань зростом понад два метри та позивним Манюня запевняє, що усі хлопці готові. Це старшина роти. У Манюні дуже добра усмішка і приємний низький голос.

«Усі хлопці підготовлені. Хтось має досвід, хтось не має. Є кілька контрактників, а є такі, що навіть в армії не служили. Але налаштовані всі радикально! Чекаємо їх тут», – запевняє Манюня. 

Манюня з побратимами
Манюня з побратимами

«Як ми їх чекаємо, їх не чекає ніхто», – докидає Зять.

«24 числа я зібрався, залишив жінку, трьох дівчат та стареньку маму. Бо хто буде боронити цю землю, як не ми?», – риторично питає Манюня.

У волинських захисників високий бойовий дух. Але щоденно вони зміцнюють його виснажливими тренуваннями. 

«Постійно відбуваються заняття з тактичної підготовки. Люди виїжджають на навчання, освоюють озброєння, якого в нас поки немає, але буде. Багато стрільб проводимо. Наші нормативи вже тяжіють до НАТОвського стандарту», – коментує заступник командира роти із позивним Вікінг.

Хлопці, звісно, чули про регулярні чутки на тему наступу ворога з боку Білорусі.

«Ми не знаємо, чи буде той наступ – ніхто цього не знає. Ми тут перебуваємо зі своєю метою і готуємося для будь-яких сценаріїв. Ми маємо задачу. І будемо її виконувати», – заспокоює Вікінг.

«Не боїться тільки дурний. Але і перенакручувати теж не потрібно»

Боксерські груші, соснові турніки або прилаштовані гантелі – таке тут майже біля кожного бліндажа. Гєра спокійно підтягується десяток разів у повному спорядженні.

Імпровізований спортзал

Імпровізований спортзал

Імпровізований спортзал

Здоровий дух – у здоровому тілі
Імпровізований спортзал

Поруч є затишна їдальня, в якій разом обідають бійці бригади – учорашні поліцейські, депутати міської ради, бізнесмени, програмісти, студенти. Неподалік від вагончика Гєри стоїть новозбудована будівля, яка пахне курним деревом. Хлопці кажуть, що незабаром тут буде культурний центр, планують повісити табличку.

«Дев’ятий місяць іде війна. Наступу в цьому напрямку ми чекали постійно 24/7», – коментує Гєра.

Кухня військових на українсько-білоруському кордоні
Військовий щось готує на печі

«Ми всі місцеві та діти наші тут близенько, тому мотивація дуже висока»
Дитячі малюнки на стінах бліндажів

Волині не дають розслабитися. Нещодавно росіяни вдарили по Ковелю. Немає такого, щоб люди не розуміли, що в країні триває війна. 

«Не боїться тільки дурний. Але і себе перенакручувати теж не потрібно», – додає воїн.

У бліндажах та робочих кабінетах військових висять дитячі малюнки та побажання. Родини волинських захисників мешкають зовсім поруч. Це ще одна причина вгризатися тут у землю.

«Не знаю, чому вони йдуть на чужу землю і яка їхня мета, але зі зброєю прийшли – зі зброї й загинуть. Ми всі місцеві та діти наші тут близенько, тому мотивація дуже висока. Щоб вони не пройшли в ніякому випадку». 

На боці військових і сама природа. Навкруги – ліси та болотиста місцевість. Великі дороги надійно контролюються, скрізь працює контррозвідка.

Хлопці запевняють, що українці можуть спати спокійно. Боятися наступу не треба, навіть якщо він неминучий: ворог тут не пройде.

«Ми в себе вдома», – кажуть вони.

Читайте також: Жінка-пісня. Репортаж про одну з останніх виконавиць старовинного поліського співу Домініку Чекун

Коментар
01/02/2023 Вівторок
31.01.2023