стрічка

«Робимо те, що можемо», – очільниця громадської організації для людей з інвалідністю Валентина Мінковська

27 Вересня 2022, 19:46
Валентина Міньковська 975
Валентина Міньковська

В Україні вже сьомий місяць триває повномасштабна війна з російськими окупантами. Хоча вона стала невід’ємною частиною нашого життя, а фронту допомагає практично кожен та кожна з нас, нікуди не зникли потреби найбільш незахищених верст населення – людей з інвалідністю.

Журналістка видання Район.Життя поспілкувалася з очільницею організації, яка допомагає адаптуватися до нових викликів вимушеним переселенцям із порушенням опорно-рухового апарату.

«Мета нашої організації – розділити одне з одним як матеріальне, так і духовне»

Валентина Міньковська – очільниця громадської організації «Довіра», що у Нововолинській громаді. Вона вже багато років гуртує навколо себе людей із захворюваннями опорно-рухового апарату. У цьому пліч-о-пліч їй допомагає чоловік. Члени та членкині організації – це місцеві мешканці та вимушені переселенці.

«Мій чоловік завжди прагнув працювати фізично, налагоджувати контакти з іншими людьми, а я більше схильна до соціальної роботи. Наш шлях з очільництва громадської організації починався з початку власної справи по плетінню з дерев'яного шпону – цим займався саме він. Я ж, в свою чергу, налагоджувала соціальну роботу з сім’ями, де чоловік і дружина мають інвалідність, як і ми», – розповіла пані Валентина.

Зараз членами і членкинями «Довіри» є приблизно 50 людей з інвалідністю. Мета організації – це розділити одне з одним як матеріальне, так і духовне. Важливо, коли хтось хоче фізично послужити чи поволонтерити. У спілку запрошують таку кількість людей, якій дійсно можливо підтримати та допомогти.

Робота пані Валентини
Робота пані Валентини

Читайте також: Воюємо, щоб цього не робили наші діти. Захисниці про свою службу в армії

«У Нововолинській громаді дуже багато людей з інвалідністю, додатково впродовж восьми років від початку війни, з’явилися ще переселенці зі проблемами зі здоров’ям. Також розуміємо, що буде чимала кількість травмованих військовослужбовців. 

Та бюджет і можливості нашої спільноти дуже обмежені. Був період, що ми активно допомагали підводити важкохворих, мали свій мікроавтобус, могли допомагати з їхнім транспортуванням. Зараз такої можливості вже немає – у нас лишилося невелике легкове авто», – зазначила активістка.

Для пані Валентини кожна людина з організації – важлива. Тому каже, що не любить гуртувати дуже багатьох навколо себе. Важливо знати про кожну: хто як живе та які потреби має, щоб мати змогу надавати адресну допомогу. Іноді, їм просто хочеться поговорити. Для того й створена організація.

«Вирішити всі болючі питання для людей громади з порушеннями опорно-рухового апарату – просто нереально. Звісно, якби знайшлась людина, яка б взялась допомагати, то не проти залучити більше членів. Є багато людей, які з подивом ставляться до нашої з чоловіком діяльності. Кажуть, що ми ж і самі «інваліди», нащо воно нам потрібне? Я з подивом відповідаю, що не вважаю себе самою бідною чи самою хворою. 

Мені Бог і так поміг багато. Нещодавно почула про жінку мого віку, яка мала вже понад 100 переломів. Дякую Богу за те, що можу пересуватися і на візку, і на милицях. Маємо власний транспорт. І моя подяка Богу – це добрі справи. Це ціль мого життя і роботи в організації», – продовжує Валентина Міньковська.

Осінь і зима – дуже важки період для людей з інвалідністю. Можна сказати, що вони прикуті до власного дому. Раніше членів та членкинь організації «Довіра» возили також на відпочинок, спортивні змагання, християнські зібрання, вони постійно були в дорозі. Зараз, на жаль, лише проводять зустрічі у приміщенні, що знаходиться у Нововолинську, яке виділила місцева влада. Своїми силами зробили там ремонт, на жаль, не можемо оплачувати вартість центрального опалення.

Маскувальні сітки, подушки та вироби ручної роботи задля перемоги!

«Члени нашої організації, як чоловіки, так і жінки, теж не стоять осторонь війни в Україні. Є в нас пан Володимир – ініціатор плетіння сіток з початку повномасштабного вторгнення. Сказав першим, що хоче різати тканину для них. У нас в офісі, правда, було якраз дуже холодно. Тому ми просто зносили підходящу для цього тканину, шукали її також серед гуманітарної допомоги і передавали іншим волонтерам, які мали можливість закінчити роботу», – додає очільниця громадської організації.

Також шили подушки для військових, зробили їх понад 90 штук. В однієї з членкинь організації зять – волонтер. Вона попросила зробити вироби для благодійного ярмарку – жовто-блакитні браслети зі стрічок. Також зібрали кошти, хто скільки могли і передали їй. Долучаються, як можуть. Часто збираються і моляться за Україну, армію та перемогу. Військовослужбовці в телефонному режимі постійно дякують і кажуть, що молитви помічні.

Читайте також: Солідарність жінок під час війни: історії українок в Італії

«Вважаю, що, можливо, наша організація не є дуже активною в плані волонтерства, та робимо те, що можемо. Є можливість якось допомогти, то беремось, немає - йдемо далі», – зазначила пані Валентина.

Щоб хоч якось продовжувати діяльність громадської організації жертвують власними коштами

На жаль, налагодити повноцінну роботу громадської організації вкрай непросто. Немає людини, яка фізично допомагатиме людям, які не можуть самостійно підводитися, виходити чи виїжджати на кріслі колісному з власного помешкання.

«Зверталася до міської влади, до управління соціального захисту, поки ніхто не поспішає нам сприяти, радять самі шукати людину, яка погодиться переносити людей з інвалідністю на власному ентузіазмі. 

В громаді просто не передбачена відповідна посада. Давно намагаюсь донести до чиновників, що в край важливо знайти, власне, чоловіка на посаду соціального працівника, який зможе переносити важко хворих, також допомагатиме з питаннями гігієни, власне, чоловікам», – додає мешканка Нововолинська.

Зараз насамперед допомагають молодим мамам, в яких є діти з інвалідністю. На жаль, старше покоління також потребує підтримки, адже зазвичай такі люди залишені на самих себе: їхні батьки або померли, або вже й самі потребують опіки.

«Важливо, щоб влада змінювала принципи роботи і відношення до людей з інвалідністю. Це ж не забаганка, а нагальна потреба. Я теж людина з інвалідністю, пересуваюсь на милицях або візку, мені не все під силу вирішити.

Ми самі виділяємо кошти з чоловіком, які отримуємо від плетіння кошиків, щоб хоч якось продовжувати діяльність організації. Іноді нам допомагають благодійники, переважно віряни, чи просто жаліють і допомагають фінансово небайдужі люди. Також не стоять осторонь директор та члени місцевого благодійного фонду Карітас-Волинь», – наголошує пані Валентина.

Трохи несправедливо, що більшість подібних громадських організацій для людей з порушенням опорно-рухового апарату створили ще на початку 90 років, то більшість з них працюють лише на ентузіазмі. А є ще спілки для людей з іншими діагнозами, то там постійна фінансова підтримка.

Читайте також: Найкращий подарунок – це перемога. Як волинські волонтери та волонтерки підтримують фронт і переселенців

«Вірю, що після закінчення війни багато що зміниться. Можливо, ми вже покращень не дочекаємось, та зміни відчує нове покоління. Розумію, що після війни людей з травмами та з інвалідністю побільшає», – додала пані Валентина.

Попри фінансові та юридичні складнощі, громадська організація допомагає сім’ям вимушених переселенців та переселенок.

«На жаль, не можемо допомагати на постійній основі всім.  За можливості, запрошуємо на обіди, виділяємо одноразову гуманітарну допомогу. Та зазвичай такі люди після деокупації повертаються додому. Я їх розумію, в нашому місті не просто знайти роботу для людей з інвалідністю. На початку війна намагалась залучати більшу кількість потребуючих, пробувала з усіма зблизитися, та якось не склалось», – продовжує жінка.

«Розуміла: або я зроблю те, що маю – або загину»

Ольга Сафонова вже три роки проживає в селищі Благодатне Нововолинської громади. Народилась на Донбасі на Луганщині у місті Кадієвка. У 2019 році вирішила покинути дім через окупацію території, де проживала з матір'ю.

Читайте також: Жінки в «нежіночих» професіях: три історії з Волині

«Вона на той час хворіла на рак, перенесла інсульт і не захотіла їхати зі мною. Залишилась з родичами. В мене інвалідність першої групи, пересуваюсь на візку або на милицях. Ходжу, коли за щось тримаюсь, але це дуже складно для мене. Мама не хотіла мене відпускати. 

Все казала, що поки вона жива, то маю бути біля неї, а коли помре, то вже буде як буде. Розуміла, що моя присутність лиш обтяжувала найріднішу, не могла їй нічим допомогти. Відчувала, що в моєму житті склалась така ситуація, що я або зроблю те, що маю, або просто можу загинути», – розповідає вимушена переселенка.

Ольга Сафонова
Ольга Сафонова

Фото пані Ольги
Фото пані Ольги

Дійшло до того, що Ольга з матір’ю просто не мали за що купити хліба. Лиш рятувало те, що іноді вона щось вишивала на замовлення і продавала або ж просто допомагали небайдужі люди. Розуміла, що вижите буде все важче і важче. Тому навіть попри труднощі зі здоров’ям, вирішила покинути окуповану територію.

«До війни я бралась за різну роботу: працювала диспетчеркою таксі, операторкою на підстанції швидкої допомоги, займалась хендмейдом. На мене була податкова пільга, тому роботу було знайти цілком реально. Після окупації працювати не було де вже і здоровим. Що казати, як на вулицях міста просто валялися трупи бездомних собак, то яка там вже робота», – продовжує жінка.

Проте куди саме виїхати, жінка вирішувала впродовж п'яти років. Вибір зупинила на Волині, а саме селищі Благодатне Нововолинської громади. Від знайомих та через соцмережі дізналась, що там можуть допомогти з житлом. З евакуацією допомогли віряни Євангелівської церкви. Знайомі за оплату доставили до міста Бахмут, там посадили на потяг. Їхала з рідного міста сама, без рідних чи друзів.

Фото Ольги Сафонової
Фото Ольги Сафонової

Читайте також: Діти війни: як на Волині та Рівненщині народжують поміж повітряних тривог

«Військові на кордоні не знали, як бути: чи випускати мене, адже була на візку. За законом, так робити не можна. Я дуже просила і дала слово, що не повернуся. Тоді мене випустили. Проїхала 1,5 тисячі кілометрів і так потрапила на Волинь», – розповідає пані Ольга.

 На Волині знайшла свою долю

У Нововолинській громаді Ользі допомогли заселитися в окрему квартиру. Спочатку було страшно, хвилювалась, що все чуже. Не знала, що буде завтра. Та місцеві мешканці не залишили напризволяще. Зокрема, пані Валентина з «Довіри» допомогла оформити документи та обжитися. З часом Ользі призначили соціального працівника. Також дуже допомогли та й продовжують це робити місцеві віряни церкви Євангелістів.

Хоббі пані Ольги
Хоббі пані Ольги

«На Волині познайомилась і з майбутнім чоловіком. Він допомагав мені зійти з потяга. Вважаю, що сім’я людині дається Богом, тому ніколи спеціально нікого не шукала. Все склалось само собою. Він, хоч родом з Дніпропетровщини, теж проживав на Заході України. Якраз проходив реабілітацію в церковній общині. Коли познайомилися, в нього мама була при смерті. Моя теж померла два роки тому, тому розуміли одне одного, підтримували як могли. Вірю, що смерть ходить біля кожного з нас ще з дитинства. Тому всі обставини сприймаю як належне», – розповідає пані Ольга. 

Зараз жінка перебуває в декретній відпустці, доглядає 1,5 річного сина.

Ольга мріє здобути освіту

Попри клопоти з сином, якщо є можливість додаткового доходу, то шанс пані Ольга не втрачає: робить рекламні банери на замовлення в інтернеті, вишиває бісером на замовлення, робить різні картини, щось роздає, щось продає. Це приносить велике задоволення.

Читайте також: Водійки на дорогах Волині: які стереотипи руйнують жінки за кермом

«Так сталося, що в мене немає освіти. На превеликий жаль, батьки були алкозалежні. Мама вважала, що вчитися мені не потрібно. Вмію і читати, і писати, вільно користуюсь інтернетом. Коли роблю рекламні банери на замовлення, то працедавці питають, чи маю диплом, ніяковію при цьому. Дуже хочу хоча б закінчити загальноосвітню школу. У сусідньому місті Володимир є вечірня школа, але важко добиратися. Попри все надії не втрачаю, буду з усіх сил старатися здобути освіту, коли син підросте», – додає жінка.

Хоббі Ольги Сафонової. Фото
Хоббі Ольги Сафонової.Фото

Дуже болить серце за скалічених військовослужбовців

Із пані Валентиною, що очолює «Довіру» познайомили спільні знайомі. Діяльність організації для Ольги дуже важлива.

«Болить серце за скалічених військових, які повертаються з війни, як з фізичними, так і з психологічними травмами. Як на мене, обов’язок цивільного населення – створити всі умови для їхньої реабілітації. Я б дуже хотіла допомагати їм якось і загалом людям з інвалідністю. Попри всі складнощі, завжди стараємось з чоловіком долучатися до активностей громадської організації ‘’Довіра’’ і не стояти осторонь чужої біди та проблем», – наголошує пані Ольга.

Робота Ольги Сафонової
Робота Ольги Сафонової

 

 

 

 

 

Коментар
08/12/2022 Четвер
08.12.2022
07.12.2022