«Якщо непрожиту травму не усвідомити, вона може непомітно керувати дорослими стосунками», – психологиня Надія Мотилевська розповіла про чотири помилки, які непомітно руйнують стосунки

Ольга Булковська

Подякувати

15 вересня 2026, 21:43

  3480

Зберегти

Сучасна родина може виглядати цілком благополучною: партнери разом виховують дітей, працюють, сплачують рахунки, планують відпустки та вирішують щоденні побутові питання. Однак за цією зовнішньою впорядкованістю іноді приховується серйозна проблема – стосунки існують механічно, а їхній фундамент стоїть на непрожитих травмах.

Психологиня Надія Мотилевська має дві вищі освіти та 12 років практичного досвіду роботи у сфері стосунків між жінками й чоловіками. Знання кількох мов дозволило їй працювати з українцями, поляками, американцями та представниками інших країн.

Між культурами існують помітні відмінності: людей по-різному виховують, вони мають різні сімейні традиції, релігійні переконання та уявлення про ролі жінки й чоловіка. Проте міжнародна практика привела психологиню до важливого висновку: фундаментальні проблеми у стосунках у різних народів часто виявляються напрочуд подібними.

Однією з найпоширеніших причин сімейних конфліктів Надія Мотилевська називає втрату жіночої довіри до чоловіка. Чому неерідко її джерело потрібно шукати не в теперішньому шлюбі, а в дитячому досвіді жінки, психологиня розповіла виданню «Район.Життя».

Багато сучасних жінок виросли в сім’ях, у яких батько був фізично відсутнім або не виконував своєї психологічної та сімейної функції. Він міг бути емоційно нестабільним, залежним, пасивним, слабким або нездатним відповідати за важливі рішення. Іноді батько жив разом із родиною, але не створював для неї відчуття безпеки, нічого не організовував і не мав реального впливу на сімейне життя. Усі проблеми вирішувала мати.

Спостерігаючи за цим, дівчинка може засвоїти кілька глибинних переконань:

Ці установки не завжди усвідомлюються. Подорослішавши, жінка може щиро хотіти кохання, близькості та міцної родини. Проте фактично вона будує стосунки не лише з позиції своїх почуттів і теперішніх потреб, а відповідно до захисного механізму, сформованого в дитинстві.

Поруч із нею може бути зовсім інший чоловік, але внутрішньо вона продовжує захищатися від слабкого або ненадійного батька. Її дорослі стосунки стають формою адаптації до давньої травми.

Через страх знову залишитися без підтримки жінка не допускає чоловіка до вирішення важливих питань. Вона контролює його, виправляє, перевіряє та поступово перебирає на себе дедалі більше відповідальності. Згодом партнер справді стає пасивнішим, а жінка отримує підтвердження свого початкового переконання: «Я знала, що на чоловіка не можна розраховувати».

Так утворюється замкнене коло. Надія Мотилевська виділяє чотири основні помилки, які жінка може робити, коли будує стосунки з позиції недовіри.

Жінка самостійно вирішує, де сім’я житиме, організовує переїзд, контролює ремонт, купує меблі, обирає матрац, домовляється з майстрами та стежить за кожною побутовою деталлю.

Проблема полягає не в тому, що жінка активна, самостійна або бере участь у сімейних рішеннях. Небезпечним є момент, коли вона перестає домовлятися з партнером і починає виконувати все замість нього, оскільки заздалегідь переконана, що він не впорається.

Таким чином чоловік втрачає можливість проявляти ініціативу та відповідати за спільне життя. Якщо його рішення постійно виправляють, а пропозиції ігнорують, згодом він може взагалі припинити щось пропонувати.

В одному з випадків із психологічної практики чоловік до створення родини успішно керував власною компанією та добре заробляв. Поступово дружина почала втручатися в роботу фірми: контролювала працівників, перевіряла рішення чоловіка і перебирала управління бізнесом.

Чоловік дедалі більше займався дитиною та домашніми справами. Коли пара звернулася по допомогу, одним із головних нарікань жінки було те, що він недостатньо добре прибирає і не справляється з побутовими обов’язками. Фактично вона усунула його від діяльності, у якій він раніше почувався компетентним, а потім почала оцінювати його за функціями, які сама йому залишила.

Це не означає, що чоловік не може займатися домом, а жінка – керувати компанією. Така модель може бути комфортною та успішною, якщо вона є свідомим вибором обох. Проблема починається тоді, коли ролі змінюються не за домовленістю, а внаслідок недовіри, контролю та поступового позбавлення партнера права впливати на власне життя.

Наступним кроком стає одноосібне управління грошима. Жінка сплачує рахунки, планує витрати, контролює заощадження, купує все необхідне дітям і самостійно ухвалює фінансові рішення.

Навіть якщо чоловік продовжує заробляти, але лише віддає гроші й не бере участі в управлінні ними, він поступово втрачає відчуття впливу та відповідальності. Жінка отримує додаткове навантаження, але водночас дедалі рідше сприймає партнера як самостійну людину, здатну забезпечувати стабільність.

У згаданій парі втручання дружини в роботу чоловіка не принесло очікуваних результатів. Бізнес, який раніше успішно функціонував, почав занепадати. Жінка стала основною годувальницею родини, однак її прибутки були значно меншими за ті, які раніше приносила компанія чоловіка.

Разом із фінансовою відповідальністю зростали втома, напруження та потреба контролювати кожну сферу життя. Згодом жінка почала скаржитися на серйозне погіршення фізичного і психологічного самопочуття.

Для стабільності стосунків важливо не те, хто саме тримає банківську картку або технічно сплачує рахунки. Значення має те, чи залишаються фінанси предметом відкритої розмови та спільної відповідальності.

Коли один партнер контролює все, а другий не має ані доступу до інформації, ані права голосу, у стосунках виникають нерівність, залежність і взаємне розчарування.

Недовіра може проявлятися не лише через контроль, а й через ставлення до чоловіка в присутності інших людей. Жінка саркастично коментує його рішення, постійно виправляє, висміює помилки або розповідає родичам і дітям про його нібито безпорадність.

Один із чоловіків, які звернулися до психологині, розповів про сімейне застілля. Під час зустрічі дружина разом зі своєю матір’ю почала жартувати з нього, наголошуючи на його слабкостях і невдалих рішеннях. До висміювання поступово долучилися діти. Чоловік опинився в центрі колективного глузування, а тесть сидів поруч і не втручався.

З боку це могло виглядати як невинні сімейні жарти. Проте чоловік переживав цю ситуацію як публічне приниження та позбавлення гідності. Він зізнався, що дедалі частіше думає про розлучення.

Повага не означає безумовної згоди або заборони говорити про помилки партнера. У здоровій родині можна сперечатися, висловлювати незадоволення та не погоджуватися з рішеннями одне одного. Однак критика поведінки відрізняється від приниження особистості.

Особливо руйнівним є знецінення одного з батьків перед дітьми. Дитина отримує мовчазний дозвіл не поважати батька і водночас потрапляє у конфлікт лояльності між двома найближчими людьми.

За такою поведінкою іноді приховується непрожита злість жінки на власного батька. Партнер стає адресатом почуттів, які сформувалися набагато раніше. Через нього жінка несвідомо намагається завершити давній внутрішній конфлікт – висловити чоловікові образу, гнів і розчарування, які колись не могла висловити батькові.

У результаті замість любові та близькості в парі з’являються покарання, прихована агресія і постійне доведення чоловічої неспроможності.

Коли жінка остаточно переконує себе, що чоловік ненадійний, вона може створити окремий союз із дитиною або дітьми. Найчастіше на місці маминого союзника опиняється син, хоча цю роль може виконувати й донька.

Дитина стає для матері довіреною особою, утішителем і помічником у розв’язанні емоційних проблем. Мати розповідає їй про конфлікти з чоловіком, шукає підтримки, радиться щодо дорослих питань і поступово ставить дитину на місце партнера.

У психології такі процеси можуть бути пов’язані з триангуляцією та емоційною парентифікацією. Дитину втягують у стосунки дорослих і наділяють відповідальністю, яка не відповідає її віку. Це руйнує не лише подружню близькість, а й психологічні межі самої дитини.

Один із клієнтів Надії Мотилевської, батько двох синів, серйозно замислювався про розлучення. Він розповів, що дружина регулярно виключала його із сімейного життя.

Наприклад, уранці вона готувала сніданок собі та дітям, але нічого не залишала чоловікові, хоча подружжя на той момент навіть не було посварене. Коли він запитував про свій сніданок або пропонував приготувати його разом, дружина відповідала: «Можеш зробити собі сам».

Один подібний випадок ще не визначає якості шлюбу. Однак систематичні жести відсторонення передають чоловікові й дітям зрозуміле повідомлення: «Ми – одна команда, а ти до неї не належиш».

Діти поступово переймають ставлення матері та перестають бачити в батькові рівноправну й важливу частину родини. Чоловік почувається чужим у власному домі, а жінка отримує чергове підтвердження переконання, що справжня близькість можлива лише між нею та дітьми.

Життя в режимі постійного контролю виснажує. Жінка переконана, що повинна все запланувати, організувати, перевірити та передбачити, інакше родина не впорається. Її організм роками залишається у стані мобілізації.

Іноді цей процес образно описують як переважання «чоловічих» гормонів над «жіночими». Однак із медичного погляду естроген не перетворюється на тестостерон, а прогестерон – на кортизол. Коректніше говорити про те, що тривалий стрес впливає на нервову та ендокринну системи і може порушувати гормональну рівновагу.

Хронічне напруження здатне позначатися на сні, менструальному циклі, сексуальному бажанні, рівні енергії та емоційному стані. Жінка може ставати виснаженою, тривожною, дратівливою, надмірно вразливою або плаксивою. Також можуть загострюватися вже наявні проблеми зі здоров’ям.

Водночас не можна стверджувати, що недовіра до чоловіка безпосередньо спричиняє захворювання яєчників, матки, грудей, щитоподібної чи підшлункової залози. Не можна також пов’язувати контроль із виникненням біполярного розладу: це складне психічне захворювання, розвиток якого залежить від багатьох біологічних, генетичних і середовищних чинників.

Проте тривалий стрес справді може погіршувати фізичне та психічне самопочуття. Саме тому жінці важливо не лише дбати про інших, а й запитати себе, чому вона не дозволяє нікому розділити з нею відповідальність.

Наслідки такого розподілу ролей відчуває і чоловік. Якщо його не допускають до важливих рішень, контролюють, висміюють і віддаляють від дітей, він поступово перестає відчувати себе потрібним.

Людина найбільше готова піклуватися про ту спільноту, в якій відчуває свою приналежність, значущість і можливість впливати на спільне життя. Якщо чоловік постійно отримує повідомлення: «Твоя думка неважлива», «Ми впораємося без тебе», – він може втратити мотивацію проявляти ініціативу.

Деякі чоловіки шукають відчуття успіху та визнання в роботі й стають трудоголіками. Інші намагаються отримати швидке полегшення за допомогою алкоголю або інших залежностей. Хтось шукає захоплення і прийняття поруч з іншою жінкою. Ще хтось емоційно закривається, втрачає віру в себе, переживає пригнічення, зниження лібідо або інші проблеми зі здоров’ям.

Це пояснення не знімає з чоловіка відповідальності. Зрада, залежність або відмова від участі в житті дітей залишаються його власними рішеннями. Проте для відновлення стосунків необхідно побачити весь механізм, а не лише вчинки однієї сторони.

Чим більше жінка контролює, тим менше відповідальності може брати чоловік. Чим пасивнішим він стає, тим сильніше жінка переконується, що не може на нього розраховувати. Зрештою обоє отримують підтвердження своїх страхів, хоча разом несвідомо підтримують цей сценарій.

Виходом із цієї ситуації може стати психотерапія. При цьому важливо працювати не лише з парою як сімейною системою, а й окремо з кожним партнером.

У роботі з жінкою Надія Мотилевська насамперед досліджує досвід її стосунків із батьком. Жінці необхідно усвідомити свій біль, образу, розчарування, страх і злість, дозволити собі прожити ці почуття та відокремити минуле від теперішнього.

Коли батьківська травма поступово опрацьовується, жінка перестає дивитися на партнера очима скривдженої дитини. Вона починає бачити не образ батька, який колись її розчарував, а реального чоловіка поруч із собою — з його сильними сторонами, можливостями, намірами та недоліками.

Зникає потреба постійно карати, принижувати та перевіряти. З’являється можливість відновити повагу, а іноді – ніби заново побачити свого партнера і знову в нього закохатися.

Окремої психологічної допомоги може потребувати й чоловік. Тривале знецінення та психологічне насильство здатні серйозно послабити його самооцінку. Якщо найближча людина роками демонструє, що в нього не вірить, зберегти впевненість у собі надзвичайно складно.

Терапія допомагає жінці повернути довіру до чоловіків, а чоловікові – відновити довіру до самого себе. Разом партнери навчаються по-новому розподіляти відповідальність, говорити про потреби, поважати кордони одне одного та не втягувати дітей у подружні конфлікти.

Повернути чоловікові місце в родині не означає, що жінка повинна стати слабкою, залежною або відмовитися від кар’єри. Так само немає єдиної правильної моделі, за якою фінансами обов’язково має керувати чоловік, а побутом –  жінка.

Важливим є не формальний розподіл обов’язків, а те, чи відповідає він потребам обох партнерів, чи був узгоджений і чи зберігає кожному право голосу. Здорові стосунки починаються не з боротьби за владу, а з дорослого партнерства, у якому обоє мають вплив на спільне життя та відповідають за власні рішення.

Надія Мотилевська розповідає, що вона  психологиня, дружина та мати, яка протягом 12 років практично працює у сфері жіночо-чоловічих і сімейних стосунків. За її діяльністю стежать сотні тисяч підписників у соціальних мережах, а окремі відео психологині набирають від двох до 2,5 мільйона переглядів.

Фахівчиня уточнює, що її запрошують до участі в міжнародних професійних заходах. Вона чотири рази брала участь у конференціях, що проходили, зокрема, у Чикаго, Бостоні та Польщі.

Нині Надія Мотилевська разом із чоловіком, доктором психології Міхалом Мотилевським, розвиває авторську теорію структуризації психіки та співзаснувала у Сполучених Штатах Mind Structuring Institute .

Вона уточнює, що це індивідуальний терапевтичний підхід, який зосереджується не лише на окремих симптомах, а передусім на внутрішніх структурах, через які людина розуміє себе, інших людей і власний життєвий досвід. Саме ці структури можуть впливати на вибір партнера, формування довіри, розподіл сімейних ролей та несвідоме повторення травматичних сценаріїв.

Метою терапії, каже Надія, є не стирання минулого, а зміна способу, в який пережитий досвід організовує теперішнє життя людини. Коли травма перестає керувати вибором і поведінкою, людина отримує можливість реагувати не автоматично, а свідомо.

Сьогодні засновники Mind Structuring Institute систематизують теоретичні й практичні засади TRIS у Сполучених Штатах, щоб представити цей підхід ширшій міжнародній аудиторії та допомагати людям із різних країн працювати не тільки із зовнішніми проявами проблем, а й із глибинними способами організації власного досвіду.

Адже найважливіше запитання, з якого починаються зміни, звучить так: «Я бачу людину, яка зараз поруч зі мною, чи продовжую захищатися від когось зі свого минулого?»

Поки непрожита травма залишається неусвідомленою, вона може непомітно керувати дорослими стосунками. Коли людина розпізнає цей механізм, у неї з’являється можливість припинити повторення старого сценарію і почати будувати близькість на довірі, взаємній повазі та відповідальності.