Згуртувати село заради армії: який досвід «Берегині» з Одещини варто перейняти кожній громаді
883 
Будинок культури в селі Піщана Подільського району став міцним волонтерським осередком. Місцеві жінки уже два роки приходять сюди плести маскувальні сітки, у яких буквально застрягають ворожі дрони.
Досвід колективу «Берегиня» з Одещини доводить, що організувати міцний тил можна в будь-якій громаді.
Волонтерка Юлія Матеїшен розповіла під час інтерв’ю в програмі Вечірній Район, як поранення батька змусило її взятися за збори, чому стрес від пошуку грошей — ніщо порівняно з перебуванням на фронті та як досвід місцевого колективу може стати прикладом для інших сіл України.
– Юліє, розкажіть, будь ласка, як ви долучилися до колективу, що вас мотивувало?
– Взагалі «Берегиня» існує вже понад два роки. Я приєдналась трішки пізніше. Спочатку була на плетінні сіток. Але згодом почала займатись зборами, поширювала їх у соціальних мережах.
Головною мотивацією для мене було поранення батька на Харківському напрямку. Було жахливе відчуття того, що ти ні на що не впливаєш, і психологічно було дуже важко. Практично за кілька днів після цього ми з мамою відкрили перший конверт на збір, аби допомагати місцевим волонтеркам коштами. Сказати чесно, то донатити було легше, ніж займатися зборами, а донатимо ми з сім’єю з перших днів війни. Дуже хотіла якось допомогти, хоча, чесно кажучи, не думала, що буду цим займатися на постійній основі.
Чому залишилася в осередку? Це був дійсно тяжкий рік для моєї сім’ї, але дівчата розповідали історії з фронту, де наші сітки затримували дрони, вони не падали в бліндажі на наших воїнів. І це мене мотивує, адже можливо завдяки нашим піщанським сіткам сьогодні хтось дочекається дзвінка додому від воїна, чи просто повідомлення «+», і від цього стане спокійніше на душі. Просто хочеться вірити, що якомога більше наших військових ми зможемо захистити цими сітками і можемо бути корисними тим, хто нас захищає.
– Ми знаємо, що кістяк команди «Берегині» тримається разом – це одні й ті ж люди понад два роки. Українці – люди запальні, часто бувають конфлікти. Як гадаєте, що допомагає їм бути разом і працювати злагоджено?
– Кістяк нашої «Берегині» – це люди, які тут від самого початку. Взагалі осередок сформувався, коли завідуюча будинком культури дала клич: «Хто хоче, давайте плести!». Спочатку плели з підручних матеріалів, але швидко зрозуміли, що треба робити якісні сітки, закуповувати основи.
Зараз «Берегині» – це вже не просто «давайте поплетемо». Це дуже велика родина. Вони святкують разом дні народження, народження онуків, золоті весілля.
Раніше, можливо, вони одна одній тільки «добрий день» казали, а зараз міцно тримаються разом. Інколи сперечаються, звісно, але вони дуже надихають. Їх всіх об’єднує одне: всі вони є гвинтиками великого механізму, який називається «Україна», і вони бережуть цей механізм. Це не просто бути спостерігачем власного життя, і чекати, поки хтось вирішить за них.
Ось невдовзі буде Великдень – і ми вдома, на своїй землі, зі своїми звичаями, традиціями. В цьому теж є заслуги наших дівчат. Ми відроджуємо навіть якісь забуті традиції, ось цього року ходили з вертепом на різдвяні свята.
Бачимо, що іноді десь закриваються осередки волонтерів, проте наші дівчата так не зроблять. Вони тримаються, десь знаходять тканину, закупляють, і продовжують плести сітки для воїнів.
– Розкажіть, як виглядає типовий день цих прекрасних жінок? Як проходять години роботи?
– Коли я веду дитину до садочка, завжди зустрічаю пані Ірину – вона вже о 9:00 на місці й плете самостійно. Інші «берегині» підтягуються до 10:00.
Перед початком роботи вони моляться – щиро, з любов'ю, називаючи імена і молячись за всіх військових, щоб усі поверталися додому. Не можу сказати, що я релігійна або ж набожна людина, але цей ритуал мене вразив, врізався у пам'ять. «Берегині» роблять це дуже щиро, багато хто з них має близьких людей на фронті.
А потім стають до роботи конвеєром: нарізати, плести, відправляти. В обід обов'язково є чаювання. Завжди хтось щось спече чи принесе смачненьке. Після чаювання знову плетуть ще годину-півтори.
Але бували випадки, коли військові дзвонили і казали: «Треба край!», дуже терміново потрібні були сітки. Тоді Жінки понад тиждень ходили як на повноцінний робочий день – до 17:00. І зараз така ж ситуація, адже снігу вже немає, і військовим потрібні сітки іншого кольору, тому роботи дуже багато, і вони не зважаючи ні на що продовжують працювати. Мені навіть здається, що вони ожили в цьому осередку – спілкуються, діляться життєвим досвідом, іноді й співають класних пісень. Я захоплююся цими жінками.
– Ви створили групу в соцмережах, щоб проводити збори на матеріали. Яку роль вони відіграють зараз і чи змінилась динаміка донатів?
– Збори – це стрес. Не знаю, як у кого, але я часом вигораю, коли не вдається довго закрити запит, наприклад, коли це терміново.
Однак, дякувати Богу, у нас є чимало небайдужих громадян, які з різних куточків України надають підтримку, у цьому і перевага онлайн-зборів. Хоча, звісно, у нас є випадки, коли люди донатять готівку.
Була дівчинка-дев’ятикласниця, яка провела акцію у школі і зібрала дві тисячі гривень. Це дуже втішає, що є діти активні і свідомі, розуміють потреби сьогодення. Вони мотивують працювати ще краще.
Щодо соцмереж – у моєї мами є цілий «кістяк» донаторів. Наприклад, пані Тетяна зі Львівщини у неї свій бізнес, і вона просто залучає своїх клієнтів. Це абсолютно чужі люди з різних куточків України, які просто регулярно нас підтримують.
Соцмережі також потрібні для звітності: ми показуємо розпаковку матеріалів, пояснюємо, на що йдуть гроші. Дівчата плетуть із дуже якісних основ.
Ми переплачуємо за основу, але знаємо, що вона не порветься, витримає натягування на техніку і дійсно зможе затримати ворожий скид. Наші хлопці розповідали, що таких випадків вже було чимало й сітка дійсно рятувала не один раз життя.
– Що для вас зараз найскладніше, а що мотивує рухатися до перемоги?
– Найскладніше – це коли збір не рухається. Дзвонить тьотя Лариса, яка пліте сітки й говорить: «Дівчата, у нас залишилась одна основа, треба ще». Ти дивишся на збір, а там нуль...
Тоді я починаю масово поширювати заклики по своїх сторінках, і люди активізуються. Часто донатять одні й ті самі люди. Мені інколи хочеться виписувати їм якісь персональні подяки. Це справжня громадянська свідомість.
Дуже легко сидіти на дивані і казати, що «всі винні». Але ми мусимо берегти себе від війни, допомагаючи тим, хто тримає фронт.
А мотивація? Прагнення, щоб моя 5-річна дитина зростала у вільній Україні. Коли вона малює в садочку прапор і каже: «Це небо синє, а це – пшеничка, з якої роблять булочки», – це дуже надихає.
Надихають військові, адже багато моїх друзів і знайомих на фронті. Деяких вже забрала війна, але ми намагаємося вберегти тих, хто береже нас.
Надихають самі ці жінки-«берегині», які збирали навіть власну готівку, щоб закрити комусь збір на дрони чи відправити продуктові посилки.
Коли згадаєш, яка страшна зима була в піхотинців, воїнів на позиціях, то розумієш: нам тут не важко, треба вставати і робити більше.
Часто люди бояться донатити на неперевірені збори через велику кількість шахраїв. У нас навіть був випадок: приїхав військовий особисто за сітками і питає: «Скільки з мене?». У дівчат був шок. Він розповів, що раніше вони купували маскувальні сітки у якихось «волонтерів».Наші жінки сказали: «Хлопче, бери скільки треба, безкоштовно!».
Ми відправляємо сітки безпосередньо військовим, жодних волонтерів-посередників, щоб уникнути будь-яких махінацій. Усе для фронту.
Дивіться повну версію на ютуб каналі “Район in ua”. Підписуйтесь на канал і ставайте Друзями Району!
***
Створено за підтримки урядів Норвегії та Швеції в межах Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання.
Читайте також:
- Подільськ
Ананьївська громада пам'ятає: воїну з Жеребкового Олександру Драчуку мало б виповнитися 48 років
- Подільськ
Рятувальники провели захід з безпеки для школярів Савранської громади
- Подільськ
Родом з Піщанської громади: боєць на кулаках Олександр Стаднік очолив рейтинг KLAN FC
- Подільськ
У Подільську пройшли змагання з перетягування канату серед військовослужбовців
- Подільськ
Зарплата для «привида»: ексначальник Подільської залізниці роками незаконно фінансував власного сина