«Я висаджуюсь десантом у села»: як волонтерка знаходить і підтримує мам та дружин полонених
2687 
«Я можу катати бусиком 20 жінок. За пів року – максимум 100. А їх в Україні сотні тисяч», – каже волонтерка та громадська активістка Оксана Левкова, яка з грудня 2022 року організовує тури для мам і дружин полонених, загиблих і зниклих безвісти.
Вона приїжджає до жінок у села і райцентри, проводить живі зустрічі, вибудовує довіру – і лише тоді вирушає з ними в дорогу: від лиманів Одещини до замків Рівненщини.
У цих поїздках вона знайомить жінок із перевіреними психологами, крафтовими виробниками, рестораторами, господарями кінних ферм.
Про те, як народилася ця ініціатива, чому міжнародні фонди називають її «розвагами» і що насправді відбувається з жінками під час цих поїздок, – читайте в матеріалі журналістки Район.Життя.
У якийсь момент хейтери почали крутити пальцем біля скроні
Приймати людей на Одещині Оксана Левкова почала ще з 2019 року. Тоді до неї приїжджали знайомі з Чехії, США та інших країн, і вона відкривала їм культурний код Бессарабії. Але з грудня 2022 року почала допомагати мамам та дружинам полонених, загиблих, зниклих безвісти. Окремо вона виділяє ще одну категорію – мам і дружин хлопців, закатованих до смерті в полоні.
Спочатку возила жінок на Київщину, потім зосередилась на Одещині, бо знає там кожного крафтовика і кожен лиман.
Читайте також:
Об'єднані дунайкою: амбасадорка Бессарабії організовує тури для мам і дружин загиблих та полонених воїнів«У якийсь момент мої численні опоненти, хейтери й різні інші скептики в соцмережах почали трохи крутити пальцем біля скроні й натякати, що Одещину дуже обстрілюють. Я це і так знала. Зараз обстрілюють усе. Але тоді я просто зрозуміла, що варто пробувати інші області», – сказала Оксана.
Друзі з Рівненщини підказали новий напрямок. Етнографиня Ірина Рачковська-Баковецька і Галина Данильчук, яка віддала Рівненському краєзнавчому музею 51 рік, запросили везти жінок до них. Пропонували навіть професійні етнографічні експедиції по Поліссю, але до такого формату, каже Оксана, учасниці ще не готові.
Перш ніж везти жінок на Рівненщину, вона двічі їздила туди сама – вивчала локації та переконалася, що регіон підходить. Є кінні ферми з іпотерапією, крафтові виробники та кондитерські, де люди, готові ділитися досвідом із тими, хто пережив горе та втрату.
За цей час на Рівненщині відбулося вже два тури. Перший – у червні 2025 року для змішаної групи мам і дружин полонених, загиблих, зниклих безвісти. Другий відбувся у лютому 2026 року і був винятково для мам зниклих безвісти у Кринках на Херсонщині. За даними громадської організації «Кринки. Шлях додому» там пропали понад дві тисячі бійців.
«Дванадцять мам знайшли в собі сили зібратися і звернутися до мене. А я знаю перевірених психологів, сертифікованих Світланою Комінко – українсько-канадською психологинею, уродженкою Тернополя, яка вже багато років живе у Ванкувері й займається громадською діяльністю», – каже Оксана.
Світлана Комінко багато років займається реабілітацією бійців – і в Канаді, і в Україні. Також вона дуже багато часу присвятила тому, щоб правильно адаптувати до умов Канади українців, які евакуювалися туди ще 2014 року. Також вона є представницею громадської організації Maple Hope Foundation. Пані Світлана розробила програму «Джерело Сили», яку Оксана називає «турами».
«І я була просто в шоці, тому що люди до неї приходять в альтанку, у садибу чи в якесь приміщення зігнуті та заплакані, а через три години групової терапії – наголошую, без медикаментів – виходять, ніби на крилах. І я точно знала, куди звертатися після того, як місяців чотири тому до мене звернулися мами зниклих безвісти у Кринках на Херсонщині, яким дуже потрібна була термінова психологічна допомога», – сказала Оксана Левкова.
Я висаджуюсь десантом у села, бо онлайн не працює
Південь Одещини – унікальний регіон, несхожий на решту України: тут переважають гагаузи, болгари, молдовани та албанці, ростуть гранати й хурма, а кухня, танці та стиль спілкування кардинально відрізняються. Такого колориту не відтворити ніде в іншому місці.
«І слава Богу, що ми різні, адже саме в цьому сенс подорожей – відкривати нове, насолоджуватися різноманіттям і обмінюватися культурним досвідом. Власне, саме тому гастротури Рівненщиною точно не будуть такими, як на Одещині. Формат залишиться, але наповнення буде іншим. У Рівненщини свої особливості, свої «фішки» і свій характер», – наголосила Оксана.
На Рівненщині мам зниклих у Кринках познайомили з кухнею князів Любомирських – династії, відомої з XV століття. Це яскравий приклад того, наскільки різними є культурні пласти різних регіонів України: на Рівненщині – польське бароко і шляхетська спадщина Речі Посполитої, на півдні Одещини – зовсім інший історичний контекст. Кожен регіон має невичерпний потенціал для відкриття нових сенсів.
Попри те, що деякі блогери й активісти вважають, що ситуація під контролем, Оксана наполягає: сотні тисяч згорьованих жінок живуть поза будь-якими інформаційними бульбашками – і просто не знають про існування психологів чи програм підтримки.
«Я просто вражена, наскільки люди наївні. Сотні скептиків і хейтерів на моїй сторінці – а в мене буває до 2,5 мільйона переглядів – щиро вірять, що жінка з будь-якого села легко знає про сайт Олени Зеленської «Ти як», легко заходить туди й вирішує свій біль. Але це не так», – каже громадська діячка.
Навіть якщо жінки та знаходять сайт, часто не знає, куди там клацати. Тому пані Оксана не чекає, поки матері чи дружини захисників знайдуть допомогу онлайн, а їде до них сама. Про це зізнається: просто приїхати та сказати «їдьте на мої тури» не працює – жінки не розкриваються одразу. Тому спочатку вона довго спілкується, вибудовує довіру, шукає індивідуальний підхід до кожної,
Ще Оксана Левкова визнає: у містах для згорьованих жінок більше можливостей – і поїхати кудись, і знайти хорошого психолога. Тому її увага – переважно на селах і райцентрах, де жінки найбільш ізольовані від будь-якої підтримки.
«Я висаджуюсь десантом, бо онлайн усіх задовбав. Це мерехтіння рідко залишає щось суттєве в душі сільської жінки. Нема там компасу. Тому приїжджаю, говорю, розповідаю про тури – і зводжу з тими, хто вже побував. Результат гарантований: перезавантаження», – наголошує Оксана.
Жінки, які вже побували в турах, кажуть просто: «Їдьте. Точно перезавантажите голову, почнете думати не про минуле, а про майбутнє. Купите нову червону помаду, яскравий шарф – і перестанете думати, що скажуть сусіди».
Оксана Левкова наголошує, що усе, що робить, звучить приємно. Але є один великий бар'єр – пропускна спроможність одного волонтера.
Мами героїв заслуговують на гідні умови
Міжнародні фонди не сприймають культурно-мистецькі ініціативи серйозно під час війни, вважаючи їх «розвагами». Попри зв'язки з впливовими партнерами в Києві та спільні заявки, успіх мінімальний – в Україні виграє лише одна заявка з десяти. Тому все тримається винятково на волонтерських засадах.
«Мені вдається фінансувати тури завдяки друзям і знайомим із різних сфер – освіти, культури, IT, банківської справи – які потроху скидаються. Це дає гарантію, що жінки з різних регіонів точно зможуть поїхати. З міжнародними фондами – жодних гарантій, лише десятки витрачених годин на заявки, які нічого не дають», – каже волонтерка.
Уже сьому чи восьму весну поспіль волонтерка допомагає вилківським рибалкам продавати рибу – і частина виторгу йде на фінансування турів. Аналогічна модель могла б працювати та на Рівненщині з місцевими крафтовими продуктами.
Волонтерка збирає кошти через «конверт» у Приват24 і банку в Monobank, хоча ідеальним варіантом вважає рахунок громадської організації – попри те, що люди неохоче вводять складні реквізити. Вона особисто виступає за максимальну прозорість і запевняє, що все дуже строго: волонтерів контролюють власні бухгалтери, уважна аудиторія донаторів, а тепер ще й банківські структури, які регулярно викликають їх на перевірку.
«Торік половину травня провела в банку, звітуючи буквально за кожну копійку – за кожен куплений салат, за кожну покупку для жінок. Тож за прозорість можна не хвилюватися», – розповіла Оксана.
Громадська діячка мріє про модель, де меценати чи фонди оплачують тури напряму – готелям, ресторанам, кінним фермам та іншим локаціям, минаючи її рахунки. Це позбавило б її тижнів звітування перед банками та дозволило б суттєво збільшити кількість жінок, яких вона може приймати.
Щоб зібрати кошти, Оксана публікує емоційні історії учасниць у соцмережах – і хоча у неї 15 тисяч підписників, вдалі пости іноді набирають до 2,5 мільйона переглядів, що приносить хвилю донатів. Але поки збирається потрібна сума – від 120 до 210 тисяч гривень – минає чимало часу.
«Мами героїв заслуговують на гідні умови – я не селитиму їх у хостелах по вісім осіб у кімнаті, навіть якщо це дешевше. Для багатьох це єдиний шанс відпочити за все життя. Через складний процес збору коштів за три роки вдалося прийняти лише сотні жінок. Якби фінансування було простішим, їх були б тисячі», – наголосила Оксана.
***
Створено за підтримки урядів Норвегії та Швеції в межах Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання.