Ветеран з Волині втратив ногу, а тепер протезує військових: історія Михайла Грисевича
-
-
>
-
>
-
>
334
Михайло Грисевич – родом із села Щурин Луцького району, що на Волині, який з ранніх років знав, що буде захищати батьківщину.
Про це пише Нове Життя.
У 2017 році, коли в Україні повним ходом йшла АТО, він підписав контракт з Нацгвардією. А через два роки втратив ногу.
Відтоді ветеран війни Михайло Грисевич доводить: головне – не здаватися. І тепер допомагає іншим пораненим бійцям.
Михайло Грисевич вже у вісімнадцять років почав служити у бригаді швидкого реагування «Рубіж». У грудні 2019 року Михайло разом з побратимами стояв на Світлодарській дузі.
«Як мене поранило? Якось по-тупому… Прилетіло, бахнуло біля ноги ззаду. В очах потемніло… Коли прийшов до тями, дивлюся на ліву ногу, а вона вся така пожмакана… зрозумів, що поки що я не боєць, треба відходити. Я встаю, падаю на бедро, мої руки як неживі, відчуваю лише три пальці на правій руці. Кругом грязюка, лежу в калюжі… І не можу встати… Добре, що хлопці вивезли», – розповів Михайло.
У воїна було поламане праве стегно, відірвало палець на нозі. Та гірше було з лівою ногою. На девʼятий день її ампутували.
На той момент Михайлові здавалося, що життя закінчилося. Бо як юному хлопцеві стати інвалідом, кому буде потрібний?
Батько помер, брат воює, бабуся хвора. З дівчиною посварився, не хотів, щоб вона жаліла, але про ампутацію не зізнався. Проте Оля через брата допиталася про причину сварки. І вже у лютому повернулася з Німеччини.
Довідково: Михайло має нагороду Президента України – орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Сім місяців лікування для хлопця були важкими психологічно, бо зрозумів, що багато чим не зможе займатися, зокрема треба розпрощатися зі своєю мрією – пробігти ультрамарафон.
«Я встав через сім місяців. Невдало, потягнув звʼязки. Знов місяць лежати. Фактично навчався ходити заново», – пригадав ветеран.
За порадою товариш-азовця волинянин проезувався у Києві, де йому потім запропонували працювати, з того моменту він став слюсарем-складальником в київському центрі протезування «Без обмежень», збирав колінні суглоби.
Життя помалу налагодилося. І тут розпочалася велика війна. Михайло рвався до побратимів у Гостомель на аеродром, бо вважав, що на роботі «гайки крутить». Але з початком повномасштабного вторгнення у центрі протезування стало не вистачати протезистів і Михайлу запропонували спробувати себе дещо в цій професії.
Хлопець успішно пройшов навчання у США. І тепер протезує скалічених бійців. Для тих воїнів, хто пережив ампутації, Михайло є яскравим прикладом того, що травму можна пережити.
До речі, у київському центрі протезування «Без обмежень» разом з Михайлом трудяться четверо колишніх бійців, які мають ампутації. Вони вміють поранених підтримати, адже їхній досвід особливо цінний для бійців, які після воєнного пекла переживають душевні і тілесні травми.
«Люблю ставити пацанів на ноги, коли сам вперше вийшов на вулицю, ще тоді на кріслі колісному, заплакав. Тепер люблю дивитися, як хлопці починають ходити, і разом з ними сміятися», – розповів Михайло.
