Окопні штурми, розвідка і диверсії: розповідь волинянина з розвідбату «Сонечко»

29-річний волинянин Олександр служить командиром добровольчого батальйону «Сонечко», який підпорядковується Головному управлінню розвідки Міністерства оборони. Його щоденна робота – окопні штурми, контрштурми, розвідка і диверсії на окупованих територіях.

Суспільному військовослужбовець розповів про бойовий досвід і найскладніші розвідоперації.

Оборона Київського напрямку

Олександр каже: до повномасштабного вторгнення не мав військового досвіду. 24 лютого 2022 року він завіз дружину до кордону із Польщею і повернувся у Луцьк, щоб приєднатися до друзів, які збиралися у військо.

Так боєць опинився на Київщині, де виконував свої перші завдання у складі добровольчого батальйону «Сонечко».

Командир Олександр пішов служити разом зі своїми друзями після повномасштабного нападу Росії на Україну. Спочатку, розказує, боронив Київщину.

«В основному, це була диверсійна робота і розвідувальна робота. Першочергова проблема була з цими славнозвісними колонами, які стояли кілометрові на під'їзді до столиці. Один із напрямків, на якому ми працювали, це Лютіш, Ірпінь і Буча. В основному, ми займалися в лісі розвідувальною роботою», – говорить Олександр.

Під час боїв на Київщині, каже волинянин, втратив близького друга Андрія Романова, якого називає своїм наставником і тренером. Тоді ж Олександр отримав перше поранення.

«Наприкінці березня (2022 року – ред.) в нас був період, коли ми йшли селами і зачищали будинки, підвали. 31 стався інцидент якраз таки при зачистці, потрапили під танковий обстріл. Тоді загинуло сім наших побратимів. Я отримав поранення, деякі хлопці отримали тяжкі поранення. Після того поїхав на лікування в Луцьк і хоронити свого побратима. Коли я повернувся – Київ був уже звільнений», – пригадує військовий.

Бої на Харківщині і друге поранення

Далі були бої на Харківщині. Там 24 травня 2022 року командир батальйону отримав поранення під час прориву опорного пункту росіян біля Козачої Лопані.

«Воно було тяжке (поранення – ред.), і по цей час воно тягнеться. Ми проривали їхній опорний пункт. За попередньою інформацією, там мала бути одна кількість противника, а по факту вийшла інша. Завдання ми виконали, але понесли деякі наслідки. Не можу розказати деякі моменти».

Пораненого Олександра з поля бою тоді витягли побратими. Боєць каже: першочерговим завжди є поставлене перед батальйоном завдання, тому вдячний друзям, які змогли йому допомогти.

«Тяжкопоранених забирають при можливості, коли вже або виконано, або відступають, або є на то ресурс і люди. По НАТОвським інструкціям на нашому фронті трохи тяжко воювати, тому що у нас своя війна, якої ще, я думаю, не зустрічали ні в Європі, ні на інших континентах. Але виконуємо інструкції написані кров'ю, їх треба дотримуватися», – говорить командир.

Після другого поранення Олександр спершу лікувався у Білій Церкві, згодом – у Луцьку. Після відновлення знову повернувся до побратимів.

Про гордість за побратимів і необхідність ротації

Далі, каже Олександр, був Бахмут, Авдіївка, Херсон, Миколаїв і Запоріжжя. 

«За побратимів гордості достатньо. Кожне бойове завдання, можна сказати, це гордість для нашого підрозділу».

Боєць говорить: найважче на фронті втрачати друзів і побратимів. Додає: на заваді виконанню завдання може стати втома й емоційне виснаження, тому в підрозділі існує регулярна ротація.

«На рахунок того, що військові втомлюються, це абсолютно точно. Боєць не може бути постійно ефективним. Він виснажується. Або просто починає вірити у своє безсмертя. Якщо за місяць часу тут у мене нічого не прилетіло, а падало і тут, і тут, а я все ще живий, значить, я просто безсмертний. Такі випадки небезпечні», – зазначив командир.

Щоразу, коли потрапляє на ротацію, Олександр займається волонтерською діяльністю, щоб допомогти побратимам.