Хроніки евакуації: луцька фотографка показала, як у Кракові приймали українців, що втекли від війни

Луцька фотографка Лідія Кожевнікова з чоловіком переїхали в Краків у кінці жовтня 2021 року. Хотіла отримати цікавий досвід у місті, в якому чимало можливостей для культурних проєктів. 

Попри проживання за межами України, вибухи 24 лютого на Луцькому аеродромі чула сама, бо саме приїжджала у місто на декілька днів, пише VSN.

За іронією долі, квитки до Кракова заздалегідь були куплені саме на той день, в який і розпочалася повномасштабна війна. Після повернення до Польщі Лідія продовжила фотографувати – документувала перебування там українців, які втікали від війни.

– У перші дні активізувалася волонтерська діяльність у Польщі,  і серед поляків, і серед українців, що виїхали, рятуючись від війни. Що найбільше запам'яталося чи розчулило?

– В принципі, українці, які були на той момент за кордоном, хотіли відразу долучитися і почати допомагати. В людей є таке, що вони завжди думають, що роблять недостатньо. Я навіть у перші дні здала свою квартиру неподалік центру Кракова, яку винаймала, друзям і знайомим, що їхали з сім’ями. Просто віддала ключі і казала, щоб там перебули.

У перші дні до мене приїхала кума з двома дітьми, з котом, з чоловіком, які розмістилися на 18 квадратах, а я пішла до іншої подруги, що тікала з Києва і яку безплатно поселили, тому що дуже багатьох українців тоді селили безкоштовно. Я ночувала у подруги на матраці, вона спала на підлозі, у моїй квартирі жили куми. Якось так. У тієї подруги, яка вже давно у Кракові, теж жило купа людей.

Ця подруга, в якої я жила на той час, ходила волонтерити в один із центрів, де приймали людей, які приїхали з України і які не знали, куди їм йти. Вони могли там поїсти, переночувати, помитися, дізнатися інформацію про те, куди можна поїхати. Я теж раз там волонтерила, але було стільки охочих, що вже і не було роботи. Навіть ті люди, які проживали у тому центрі,  хотіли приєднатися до цього. 

Тимчасовий прихисток для українців у Кракові

Насправді дійсно, якось дуже багато людей почали допомагати, коли ти не просив і навіть не думав про це. У мене є помешкання в Луцьку, яке я здаю через Airbnb. Якось дивлюся: люди почали бронювати квартиру. Думаю: здуріли, в нас війна, а вони хочуть приїхати, до того ж якісь іноземці.

Почалася така хвиля, буквально за два дні, певно, було більше, ніж 7 бронювань. Бронюють, як ніколи: і на кілька днів, і на тиждень, і на місяць.

Почали писати: «Привіт, я не приїду, але мені дуже хочеться вас підтримати. Слава Україні», чи :«Я забронював на два тижні. Я не приїду, але ви можете туди поселити тих, хто буде приїздити зі сходу». Хтось писав: «А можна, будь ласка, 10 доларів від бронювання скинути на допомогу тваринам?» 

Це мене теж не лишило байдужою: на місяць у себе поселила сім'ю з Харкова. Також я маю акаунт на сайті стокових фотографій Shutterstock. Коли почалася повномасштабна війна, компанія скинула всім українцям гроші на рахунок. Я не пам’ятаю скільки це було, але точно не менше 250 доларів.

– Бачила, що ви робили світлини першачків у Польщі. Які ще події, пов'язані з українцями, вдалося відзняти?

– Ще до війни я напросилася на волонтерство у такий портал для українців у Кракові «UA in Krakow». Це онлайн-видання, яке пише про все, що стосується українців. Я просто їм запропонувала фотографувати з подій, яких там чимало. 

Українська школа у Кракові

Певно, найскладніше, але водночас найцікавіше було ходити у пункти розміщення людей. Ми з журналісткою були у місцях, де люди спали просто на розкладачках. Спілкувалися з ними. Звісно, не всі хотіли говорити. Це було важко, тому що ти усвідомлював, у якій ти ще хорошій ситуації. Просто були такі, в яких вже житла не було і які розповідали страшні речі. Це було найскладніше, але і найцінніше з того, що я робила, - показувала реалії

Якщо комусь щастило і хтось отримував кімнату або квартиру безплатно у центрі Кракова, то хтось жив у спортивних залах, де на розкладачках було 200-300 людей. 

Центр для біженців у Кракові

– Ви фотографували, коли до Кракова приїжджали наші військові в шпиталі. Також знімали мітинги. Розкажіть про цей досвід. 

– Коли привезли українських військових на лікування до Кракова, я мала редакційне завдання це все познімати. Це була складна зйомка: потяг ще не приїхав, а я вже мало не розплакалася. Просто в одну мить ти все усвідомлюєш.

До речі, поляки молодці в тому, що поважають персональний простір. Вони всіх журналістів і фотографів, яких було багато, відділили і сказали, щоб за визначену лінію не переходили. Вони відразу попросили не знімати так, щоб були видні обличчя.

Потяг з українськими бійцями, що приїхав до Кракова

Знімала, коли були якісь великі мітинги у центрі Кракова: тоді вони відбувалися о 7-й вечора чи не щодня. Зараз, звісно, їх все менше і менше, але стабільно 10-20 людей там стоїть з прапорами. Час від часу проводяться великі мітинги, коли збирається повна площа. Зазвичай я теж все знімала, навіть ролики робила.

Пригадую, як на початку війни: йдеш на мітингу і плачеш, назустріч теж йдуть люди, які не стримують сліз. Думаєш собі: оце наробили, ці люди, можливо, колись і не знали, де Україна, а зараз йдуть поряд з тобою зі сльозами на очах. Також ходили під російське посольство, тоді поляки кричали, щоб шмату на балконі забрали (російський прапор, - ред.).