Українці в РФ з громадянством РФ: ще одна грань війни

Щоб врятувати свого чоловіка, якого в Росії за українську мову запроторили в колонію на 18 років, громадянка РФ Ольга Леонова постукала в шалену кількість дверей – вони обчислюються сотнями. Через одні з таких дверей ми й познайомились.

«У нас в обох це другий шлюб. І, розумієте – ми в прямому сенсі як ті дві половинки єдиного цілого, які нарешті знайшли одна одну… Жодного конфлікту, жодної сварки… Він приходив з роботи й цілував мене…»

***

Дуже стисло по хронології історія Геннадія й Ольги виглядає так.

Будучи військовим, якого система в радянські часи змушувала служити в дуже різних регіонах, станом на розпад СРСР – у 1991 році – Геннадій Артеменко жив і працював у Нижегородській області РФ – тому отримав російське громадянство. Будучи родом з Дніпропетровщини й усвідомлюючи себе українцем, отримав посвідчення закордонного українця, щороку їздив з дружиною до літньої мами на Батьківщину, спілкувався українською. У 2021 році разом з Ольгою зробили спробу виїхати на Батьківщину – в РФ змогли отримати дозвіл, але відмовила українська сторона.

А далі, після повномасштабного російського вторгнення в Україну, був донос від сусідки  – бо щодня, миючи автівку у дворі, Геннадій телефонував мамі й просто балакав з нею. Українською мовою, рідною для них обох.  Стаття «спілкування українською мовою» в російському карному кодексі відсутня – отже, 18 років колонії Геннадієві дали за ст. 222. 1 ч 1, ст. 275, ст. 205 2 ч. 2 карного кодексу РФ – державна зрада й заклики до тероризму. «Офіційним підґрунтям» для слідства й суду став порох за батареєю опалювання, який відверто підкинули туди ті, хто проводив обшук, а також наявність Телеграм-каналу «Атеш» в гаджеті й листівки з закликами до припинення війни. Проти Геннадія «офіційно» працював навіть факт відвідування концертів «Океану Ельзи» та листування з українськими дипломатичними установами в період, коли вони з дружиною хотіли виїхати з РФ.

За період перебування в СІЗО йому кілька разів пропонували вступити до лав російської армії – досвідчений офіцер-артилерист там би не завадив. Геннадій відмовився.

Тим часом Ольга змогла вирватися з РФ (цей її квест описувати надто довго) й наразі перебуває в столиці Вірменії Єревані. Веде активне листування з низкою українських відомств, щоб а) отримати дозвіл на в'їзд в Україну до літньої свекрухи; б) домогтися включення Геннадія у списки на обмін.

«Я не прошу, щоб його обміняли – прошу лише, щоб включили у списки. Тим більше що це стосується багатьох людей, а не лише мого чоловіка», – каже пані Ольга.

Їй активно допомагають друзі, однокласники Геннадія. Зрештою вони отримують такі самі відписки від установ, як і Ольга.

Схожу відписку від СБУ у відповідь на свій запит отримала і я: «Ми знаємо, ми працюємо, наші співгромадяни в пріоритеті…» Офіс Лубінця поки мовчить – попри те, що зазначений в законодавстві термін минув.

16 вересня цього року в ООН у Нью-Йорку зі Звітом «Правило страху: придушення інакомислення та антивоєнних висловлювань у Російській Федерації в ім'я національної безпеки» виступила Спеціальна доповідачка ООН з питань ситуації з правами людини в Російській Федерації, болгарська журналістка Маріана Кацарова. У звіті, зокрема, йшлося про Геннадія Артеменка

***

Це була хронологія і трохи юридичної складової. Але в цій історії більше вражає суто людська, морально-емоційна складова.

Буквально цілодобово Ольга або працює, щоб себе прогодувати в чужій країні, або веде безкінечне (яке страшне слово в даному контексті!) листування – спілкування з українськими держустановами.

Будучи економісткою, у Вірменії Ольга заробляє клінінгом та доглядом за дітьми. Підприємництво у Вірменії навіть за відсутності діяльності як такої, навіть при нульових звітах вимагає оплати послуги бухгалтера.

…І мені – при синові добровольцеві з 18 років, при всіх пригодах переселенки з Луганської області за останні 11 років – боляче вникати в їхню історію. Боляче від Ольжиних оцих відвертостей: Я тільки вимила голову, мені складно вийти в онлайн… І таке інше…

***

Україна на моїй пам'яті закрита для українців, які мають громадянство інших країн. Пригадую, у 90-ті складно було легалізуватись на Луганщині тим, кого розпад СРСР застав у Казахстані чи у Вірменії. В останні роки це здебільшого стосується громадян РФ.

Україна жорстко закрита для громадян РФ (знаю кілька живих історій), – як і для будь-яких іноземців. Чи добре це, чи погано? Складно сказати сходу. Ми завжди ризикуємо потрапити на "хороших руських".

***

І ще – щодо «хороших руських»

… У близькому оточенні моєї родини є чоловік з громадянством РФ, Андрій, який з 2017 року живе в Україні (бо в рф через підтримку Грузії та України був «екстремістом») і наразі воює на боці України. І колись у діалозі про можливість існування «хороших руських» чи «хороших росіян» як таких мої діти сказали: «Андрій і такі люди як він взагалі не руські і не росіяни, і не треба його наводити як приклад «хорошого руського». Андрій українець».

Те саме мені хочеться сказати про Геннадія й Ольгу.