Ніч на кладовищі у Сваляві

Лілія Помернюк

Автор(ка)

06 Листопада 2025, 12:15

БЛОГ 651

Ніч на кладовищі у Сваляві. БЛОГ

Коли колеги запропонували поїхати вночі на цвинтар в гори, слово «гори» я почула не одразу. Бо погодьтеся, мало хто може похвалитись таким досвідом. У моєму селі на Хмельниччині, якби я пішла вночі на могилки – мене б назвали відьмою. А на Закарпатті ніч 1 листопада – це час вшанування пам'яті предків.

Ще завидна люди снували по Сваляві з букетами. Жовті кульки живих квітів несли для мертвих, у руках – лампадки. Багато лампадок.

Я гуляла містом і бачила радянське: парк, зроблений за планом того самого ландшафтного дизайнера, що й у моєму райцентрі. Правда, у нас не було фонтану з ракетою, а тут був. Очі чіплялись за слово «юбка» на якійсь вітрині, за «свалявський торт», зроблений по-багатому, за споруди, які одночасно нагадують і супермаркет, і церкву. Хоча церков тут і так вистачає.

Ми зайшли в магазин «Шаман».

– А чому так назвали? – хтось питає.

– Так у чоловіка такий позивний, – пояснює дружина ветерана з ампутацією. – Якось він стояв, курив, ідуть хлопці й питають: «А де тут Шаман, той що спини рівняє?» Так і пішло. Але місцеві, особливо старші, насторожено до цього ставляться.

Вона посміхається:

– Ветеранський бізнес звучить гордо. Тільки ніхто не каже, що це більше про потребу – бо прогодувати сім'ю за зарплату охоронця складно.

До кладовища дісталися вже затемна. Воно світилось від тисяч вогників – свічки, які горять 48 або 72 години.

Уявіть: ніч. Листопад. Підніжжя гір. Туман підіймається, місяць – майже повня – оповитий темною поволокою, і тисячі вогників освітлюють усе кладовище. А між ними снують люди. Хтось із дітьми.

Я розумію, що це – інший спосіб говорити з минулим. Ти не відчуваєш жодного страху. Лише спокій і холод.

– У нас тепер треба боятись живих, – сказав хтось із колег.

Хтось жартував, що кращого тімбілдінгу не вигадаєш. Місцеві просили не постити дописів із підписом «Гелловін по-закарпатськи».

А я стояла серед кладовища і думала про «Шамана», з яким навіть не познайомилась. Позивний на магазині – це теж спосіб пам'ятати. Щоб не забути, хто ти був там. Щоб місто знало, хто ти тут.

А потім підіймаєш очі, а горизонт розрізало дві лінії світла: на першій горіли свічки, на другій – вогні нічного міста.

І цієї ночі ми всі були тут.