Бідон-тригер
-
-
>
-
>
-
>
853
Я переселенка, і на дев’ятий рік свого життя у Луцьку піймала свій перший флешбек з російської окупації.
Почну з того, що працюю журналісткою, тому часто відвідую різні події у Луцьку. Однією з таких стала презентація проєкту «Необ'єктні асамбляжі» львівського митця Михайла Красника. В ньому автор намагався показати, як серед хаосу предметів може бути створена система, яку можна контролювати. Цим він проводить паралелі із тим, як всі ми живемо серед викликів війни та невизначеності й вибудовуємо свою «систему».
Читати також: «Найкраще сприйняття моїх робіт – нерозуміння»: у Луцьку відкрили виставку художника Михайла Красника
Все було як зазвичай: я трохи пофотографувала виставкову залу перед початком заходу, записала відео з офіційного відкриття і пішла знімати асамбляжі. В якийсь момент очі зупинились на трьох, які висіли поряд, і я завмерла на місці. Ці асамбляжі мене... здивували.
Один елемент у композиціях я геть не очікувала побачити – це був бідон.
Молочний алюмінієвий бідон, літрів десь так на 40, розрізаний навпіл, «дивився» на мене зі стіни виставкової зали, а я заклякла і не могла відірвати від нього свій погляд.
У голові зринули спогади, як підіймаюсь скрипучими східцями у темноту горища, ставлю пакет з крупами на підлогу, справа намацую вмикач – клац! – засвітилась лампочка. Останні дві сходинки долаю при світлі, забираю пакет і йду навскіс в сторону лівого дальнього кута будинку.
Там матовим сяйвом виблискують боки двох алюмінієвих бідонів.
Ставлю пакет збоку на старий стілець, підіймаю засувку, відкидаю кришку бідона. Всередині видно кілька пакетів з крупами. Туди ж викладаю інші з пакета, що принесла, – тут рис, пшоно та гречка. Ще був горох, але він лежав під пресом у закритій каструлі десь поряд. Знову закриваю герметично кришку, перевіряю – щоб не залізли миші.
Ці бідони дістались нам від бабусі, коли мені було роки 3-4, вона тримала корову, потім здала її. У нас був приватний будинок і допоки не провели воду, набирали її в ті бідони з колодязя в селі та возили додому, в місто. Любила я ті бідони, вони були великі і чимось гарні. Дуже цікавою мені здавалась засувка, але відкрити її міг тільки тато, я була мала і сил не вистачало. Коли ж бідон був відкритий, з нього черпали воду, але я любила бовтатись там руками. Дістати дна не вдавалось, навіть, якщо засунути руки по плечі, тому просто льопалась, поки ніхто не бачить. Від доторку поверхнею води йшли кола, а їх тінь відбивалась на стінках і дні всередині.
З 2014 року вони стояли в темноті на горищі й зберігали в собі запас круп на випадок, якщо стане геть туго із постачанням харчових продуктів до міста.
Я вимкнула світло, спустилась східцями і закрила те горище.
Я родом з Довжанська Луганської області – гарного шахтарського міста розміром з Луцьк, але не такого «компактного». Тут все під рукою і можна швидко дістатись до потрібного місця, а там – більше простору, але менше громадського транспорту. Цікаво, бо довжанці значно більше ходять пішки або ж користуються власним транспортом.
Із початком окупації у Довжанську зникло українське телебачення, зв'язок глушили – поступово «відмирали» оператори. Також порушили електро- і водопостачання. Тому містяни шукали робочі колонки, колодязі й джерела в місті та околицях.
Часом на квартал приїжджала цистерна з водою для мешканців. Моя хрещена із сім'єю жила у багатоповерхівці, і якось я допомагала набирати та заносити воду їм на поверх. Нам було легше, бо мали на подвір'ї власну свердловину.
Харчові продукти завозили в місто, але крупи, макарони, сіль, цукор, борошно та хліб розбирали миттєво, попри обмеження за кількістю продажу в одні руки. Крупи закінчувались найшвидше, тому, коли вдавалось купити, робили запас. Ніколи не думала, що побачу пусті полиці магазинів, як у розповідях бабусь та дідусів. Пам'ятаю, як пішла на розвідку в супермаркет і єдиними товарами, що лишалися, були канцелярія, посуд, побутова хімія та іграшки.
Щоб купити хліб, доводилося відстояти довжелезні черги із ризиком, що на тебе не вистачить. У серпні 2014 року міський хлібокомбінат зупинився, хліб возили тільки з Луганська, через що його дефіцит відчувався ще більше. Рятували супермаркети, які мали можливість випікати хліб самостійно, але, коли запаси борошна добігали кінця, доводилось чекати на його постачання.
До Луцька з окупованого Довжанська я переїхала у грудні 2015 року, проживши в окупації близько півтора року. Після цього роки два не могла дивитись на ту гречку і загалом каші, бо здавалось, що я наїлась їх на багато років вперед. Думаю, це була скоріше психологічна «побочка».
У серці Волині я закінчила школу, університет, працювала, знайшла себе у журналістиці. І чомусь, відвідавши купу подій, присвячених темі війни, свій перший флешбек ловлю, побачивши на стіні асамбляжі, головними елементами яких є алюмінієві молочні бідони...
Я виринаю з окупаційних спогадів, фотографую і думаю над словами з презентації цього проєкту. Про те, що нині люди, які були змушені покинути свій дім, шукають знайомі предмети, зокрема й у цих асамбляжах.
Я знайшла такий предмет і радію тому, що він проявився символом збереження та безпеки, а не руйнування у часи хаосу.
На жаль, ми змушені жити в умовах війни, але навіть у цьому болючому хаосі здатні творити свій порядок. Лише треба пам'ятати, що від того, що ми зупиняємось, не зупиняється час і бути на паузі до «кращих часів» не вдасться. Немає сенсу чекати перемоги, як межі, яка зупинить для нас хаос і дасть можливості. Ми маємо самостійно прокладати свій шлях, навіть у непевних умовах, йдучи на світло слідами зі знайомих «крихт».
Фото авторки
