Як моя бабуся на «Нахімові» була

Це було 31 серпня 1986 року. Моя бабуся Тамара, одягнута у рудоквітчасту сукню, стояла на палубі корабля й вдивлялася у далекі лінії узбережжя через бінокль. Річ була хороша, його перед поїздкою подарував кум. А сам чорноморський круїз був уже подарунком для її сина Віктор – майбутнього курсанта харківського військового училища. 

Їм дісталася одна з найгірших кают – аж у самісінькому низу корабля. Та що вдієш, їм ще пощастило, що встигли купити путівку – на пів року вперед замовляли квитки. Та й у каюті тільки ночували, бо за сім днів потрібно було встигнути побачити й погуляти в Ялті, Новоросійську, Сочі та Батумі (або хоча б глядіти на них через біноклі) й повернутися в Одесу. 

Але це було при світлі сонця. А вже ввечері на другий день круїзу пасажири шукали розваг, не висовуючи носа з корабля. На палубі виступав оркестровий ансамбль, люди водили танці. Віктор відійшов до бару, де знайшов компанію з таких як він юнок і юнаків. Найбільше заприятелював з Інес, милою дівчиною, що навчалася у медучилищі.

Погода стояла ясна, море спокійне. Діти й люди менш витривалі до пізніх веселощів вкладалися спати у каютах й, знемагаючи від серпневої задухи, відкривали ілюмінатори. 

Пароплав в той час курсував до мису Дооб і впродовж кількох хвилин діалогу через радіозв’язок з суховантажем «Пётр Васёв», домовлялися як розминутися з ним. Наближення «Пётра» бачили пасажири з правого борту. Коли судно постало надто близько, люди перелякались і відбігли від леєрів. По інший бік корабля люди продовжували слухати музику й відбивати ритми. Та враз світло погасло. Корабель здригнувся. Двічі. Хтось з публіки падав на коліна. 

У першу хвилину, більшість не могли усвідомити, що вантаж «Пётр Васёв» проломив у їх пароплаві пробоїну. Лиш коли «Нахімов» почав хилитися на правий борт, люди почали бігти до протилежного боку. По палубі котилися бочки з синьою фарбою, що заплямовували підлогу й одяг. Корабель тягнуло в бік все більше й кілька людей інстинктивно стрибали у воду. З кают вибігали пасажири в нічних сорочках, інші – продовжували спати у ліжках. На палубі були не всі – через нахил корабля двері до кают не піддавалися відкриттю, тож чимало дітей та дорослих залишилися в замкнутій пастці. 

Уже всі розуміли, що корабель потоне, і хто міг стрибав у відкрите море. Матроси змогли спустити лише одну шлюпку, тож наказали «Пётру» поділитися надувними плотами й човнами. Та для евакуації пасажирів на всіх місця не вистачило. Ті, що не змогли потрапити на судна, чіплялися за дерев’яні дошки, викинуті валізи й скоро у воді утворилося кілька таких живих острівців, де люди, якомога щільніше прилаштовувалися біля одного предмету й трималися за них у воді до заціпеніння м’язів. 

Тамара була з тих, життя кого не підготувало до корабельної аварії. Мінімальні навички плавання. Поборсавшись у воді, вона зрозуміла, що відвоювати місце біля дошки вона не зможе, тому зубами вчепилася за модну кремплінову сукню однієї жінки, що міцно трималася за деревину. Важка, неприємна для тіла тканина – Тамара нізащо б таку не вдягнула б. Та вона була міцна. 

«Будьте любезны, не держите меня зубами», говорила латвійка. 

А Тамара мовчала й міцно трималася за сукню. 

Тим часом усі судна на порту отримали наказ слідувати до мису Дооб, на ноги підняли курсантів, що тими днями приїхали на новий навчальний рік. Ніч на перше вересня стала для них бойовим хрещенням. 

На 11 шлюпках вони підпливали до місця аварії, хапаючи усіх, кого могли порятувати, садовили біля себе й рушали далі. Допливли й до Тамари. Ті «бідненькі хлопчики», ледве дотяглися до жінки й за шкірку виволокли з води. 

Та все про що могла думати Тамара – де ж її син? Від початку аварії вони стояли по різні боки корабля й з того часу до того, як її ноги ступили на рятівний човен вона не бачила рідної постаті. 

Крізь смуги світла прожекторів жінка ловила рожеву пляму – новісіньку сорочку, яку з нагоди поїздки придбала для сина. «Ві-і-т-я-я!», гукала в темінь, але перекричати шум двигунів не могла. Кричали всі, хто був живий і тим, хто мав бути живим. 

А в той час, коли корабель зіткнувся з іншим, Віктор покинув свою компанію і почав шукати матір. Вирішивши, що та у каюті, він намагався спуститися донизу, та через похилення судна не зміг відкрити стулок. Залишалося стрибати у воду й сподіватися, що маму посадили на один з рятівних човнів. Так і зробив. На противагу своєї матері, юнак добре почувався у воді, бо відвідував уроки плавання. 

Мимоволі згадав, як перед від’їздом до них забіг товариш Сергій і подарував пояса. Шкіряного, солідного. Казав: «Як буде тонути корабель, то ти відпливай від нього подалі». Ну, як таке можна говорити перед від’їздом, обурювалася мама. Та сказані мимохіть неприємні слова друга стали доречними. Тож наслідуючи пораду Сергія, Віктор почав гребти щодуху від судна. 

Ентузіазму вистачало на повну, але плисти ставало дедалі важче – джинси намокли, важчали й тягнули вниз. Подарований Сержем ремінь міцно стискав тіло. Помарудившись кілька хвилин у воді, й гребучи одною рукою, юнак врешті попрощався з штанями й презентом друга й продовжив пливти далі. Згодом, його як і інших щасливців посадили на катер. 

«Вітя!», закричала радо Тамара, коли у лініях прожектора нарешті побачила постать у рожевій тканині. Врятований, тепер вже нічого неважливо.

Переляканих, змерзлих, та врятованих людей доправили до берега, де вже їх обступили сили оборони й заносили відомості у списки. Ім’я, звідки приїхали, хто родичі… А відомості про тих, хто після фатального круїзу залишився живим вивішували напоказ. Віктор кілька разів біг до регістру, шукав там ім’я недавньо знайомої дівчини, та так його і не побачив… 

Після кількаразових надань свідчень пасажирів відвезли в готелі, відігріли і нагодували. Людям роздавали чистий одяг, білизну, а також розгорнули пункти з приймання телеграм та встановили телефони – дати звісточку рідним, що все минулося. 

На ранок кухня наготувала сніданки для врятованих, але Тамара не могла нічого з’їсти. Зуби й руку так заціпило після нічної боротьби втриматися на воді, що не могла їх розімкнути. Віктора більше зацікавила вазочка з квітами, що традиційно стояла на столі їдальні, ніж вівсянка. Вирішив, що якщо побачить Інес серед готельних мешканців, то вручить їй. Віктор кілька разів біг до регістру, шукав там ім’я недавньо знайомої дівчини, та так його і не побачив…  З 1 243 пасажирів пароплава загинуло 423 осіб. 

Влада потурбувалася, щоб «нахімовців» відправили якомога швидше додому, тож за півдня підготувати потяги у різні міста України. Вдома знайомі й сусіди зустрічали порятованих із затятим інтересом і надокучливими питаннями, які не завершувалися упродовж кількох місяців. Довго бабуся й боролася зі страхом води – звичайна ванна, наповнена водою, викликала спогади про корабельну аварію. 

Минулося. Надворі 2024. З дня масштабної, але давно забутої трагедії стекло 38 літ. 

Квітчаста сукня, у якій бабуся стала на трап «Нахімова» і досі зберігається у шафі. Лише нещодавно вона змогла відтерти сліди синьої фарби, що текла з бочок у хвилину похилення корабля. 

«Чому я б її мала викинути, я ж у ній врятувалася», пояснює бабуся. 

Сукня

Блакитний «сувенір»